Розділ 17

– Ваші Величності, у палац прибули гості й запитують, чи не могли б Ви, Ваша Величносте, – звернувся дворецький до Королеви, – виділити для них трохи свого часу.

– Ми сьогодні не планували ніяких зустрічей, – задумався Король. – Хто ж до нас завітав?

– Мандрівники з імперії, – з усмішкою мовив Блекіріус, розуміючи, що дівчина, швидше за все, зрозуміла, про кого мова.

– Ходімо до них, – усміхнулася вона у відповідь. Дворецький кивнув і повів обох за собою, поки Король запитував, чи не буде його присутність заважати. Ось так і дійшли до вітальні, де Королева побачила ту сім’ю, яку зустріла під час свого візиту до імперії.

– Вітаємо Вас, Ваші Величності, – схвильовано вимовили ті, вклонившись.

– Вітаємо і вас, любі гості, – усміхнулася дівчина. – Що привело вас аж сюди?

– Ми хотіли побачитися із Вами, Ваша Величносте, й подякувати: Ви допомогли нам возз’єднатися після всіх тих подій, що трапилися на шляху до королівства, проте так швидко пішли… – дівчинка.

– Не варто подяки, – взяла руки гості у свої. – Те, що ви всі разом прийшли до нас, вже вартує багато.

– Криза минула, – трохи із жалем мовив чоловік, – а все тому що Ви привели до нас нашу любу донечку, – дружина втішно прихилилася до нього. – Якби не наша крихітка, невідомо, чим би все закінчилося для нашої родини.

– Тому й хотіли б Вам подякувати, Ваша Величносте, – жінка. – Проте змогли тільки зараз: на дорогу з імперії разом із нашими обставинами пішло забагато часу.

– Дякуємо, Ваша Величносте, – вклонилися втрьох, а тоді повідомили, що поспішають на зустріч зі своїми рідними, тож швиденько пішли із палацу.

– Кожного разу в палаці такі кумедні гості, – зауважив Король.

– І справді, нічого не змінюється, – долинув раптом голос Соборо, що якраз увійшов до вітальні, роззираючись довкола.

– Які гості… як же це ти наважився прийти до нас?

– У дружини своєї запитай, – знизав плечима чоловік. – Вона попросила завітати.

– Ви так швидко відгукнулися, – усміхнулася дівчина. – Насправді, це не така вже термінова справа, проте важлива, як на мене, – дворецький якраз зайшов до вітальні, принісши меч у піхвах. – Хотіла повернути його Вам, пане.

– Леє, це твоя зброя тепер. До того ж, я не можу його взяти: такою була умова в моїй угоді з імператором, – суворо мовив Соборо.

– Це була невиправдана умова, пане. До того ж, вже не дійсна. Ви вільний, – її рішучість не похитнулася навіть після хвилинного пильного погляду пана Зейріса. – Насправді, я не хочу на Вас тиснути: просто передам меч, а вже що робити з ним – вирішувати Вам.

– А дарма: із цим упертюхом інакше не можна, – склав руки на грудях Король, звернувшись до дружини. – Зробімо ось так, – меч вмить опинився в руці гостя, а той лише похитав головою зі слабкою усмішкою.

– Дякую, – глянув на Королеву, – він дуже багато значить для мене. Натомість підберу зброю й для тебе.

– Дякую й Вам, – усміхнулася, – хоча із мене такий собі лицар.

– Тоді залишу вас, – несподівано промовив юнак, крокуючи до дверей.

– Стоп, – владно мовив чоловік, а той застиг, не розуміючи, що відбувалося.

– Як…? – хлопець не міг рухатися, і цю здатність не могла повернути навіть магія.

– Яка прикрість: твоя воля піти нині набагато слабша за мою – утримати. Але вихід є: навіть мені не тягатися із вами обома одночасно, – показав поглядом на дівчину.

– Піду пошукаю наше янголя, – невимушено й скоромовкою вимовила та й пішла собі за межі вітальні, зачинивши за собою двері.

– Сідай, – запросив Соборо, вказавши на місце на дивані біля себе. І Королю нічого не залишилося, крім коритися. – Сірий тобі не личить, знав?

– Про що ти?

– Твої очі зараз сірі.

– Ти також це бачиш?... Відколи?

– Відтоді, коли ти був дворічним, та не про те мова. Скажи мені краще, чому уникаєш мене, Раелю? Все ще ображаєшся? – у відповідь не пролунало й звуку. – Те прохання не означало, що ми не хотіли повертатися, малюче: ми боялися, що не витримаємо дорогу до Нірії або використання магії. Високі ризики не побачити сім’ю наостанок дуже пригнічували.

– Я не на тебе ображаюся, – тихо мовив. – Радше навіть не ображаюся. Просто злюся на себе і тебе не можу зрозуміти. Гаразд ще мені – безкорисному дитяті – нічого не сказав, але батьки могли б хоч якось допомогти. Якби тільки Дух втрутився, багатьох темних сторінок у книзі твого життя не було б…

– Я не міг навіть сподіватися на допомогу Духа: чи стане він взагалі відгукуватися на заклик звичайнісінького напівнірійця. До того ж, у твоїх батьків тоді було багато важливіших справ.

– Звичайнісінький ти… проте, гадаю, це спрацювало б. Він же знав про твоє походження.

– Дехто знову забуває деталі. Вперше Дух з’явився саме на твій заклик чотири роки тому, – таємниче вимовив чоловік. – Забудьмо вже про це: минуле має залишатися в минулому. Не для цього я зловив тебе сьогодні.

– Соборо, тобі, справді, байдуже, що до останнього не зміг би потрапити на рідну землю? – із гіркотою мовив Король.