Розділ 16

– Слухай, може, нам вже час повертатися? – поцікавилася Вікторія, коли вони сиділи все під тим деревом на галявині, прихилившись одне до одного. – Діти, закладаюся, хвилюються через таке раптове зникнення.

– Може, й та. Ніяково буде, якщо запізнимося на зустріч із невісткою… Так час швидко летить: ось вже й внука одружуємо.

– І справді… – вона хотіла, може, додати щось іще, та сяйво, що огорнуло раптом її тіло, завадило. – Що… що відбувається? – дивилася на свої руки перелякано.

– Вікторіє, – так само перелякано мовив Соборо, не встигши більше нічого додати, адже світло засліпило їх двох, послабившись за кілька митей.

Розплющивши поволі очі, чоловік видихнув із полегшенням: дружина все ще була поруч, хоча й виглядала так, ніби задрімала, знову прихилившись до його плеча. Світіння продовжувалося. Вікторія молодшала на очах, а її розкішні коси від кінчиків набирали колишнього кольору горіхового гілля, втрачаючи свою сивину.

Соборо обережно торкнувся її долоні, а жінка повільно розплющила очі. Кілька митей вона оговтувалася, а тоді поклала іншу свою долоню на чоловікову, немов шукаючи підтримки.

– Цей день ніколи не закінчиться, я гадаю?... – трохи втомлено мовила. – Відчуваю себе так, ніби мені знову вісімнадцять, а наше життя тільки починається.

– Може, так воно і є, – показав прядку її ж волосся. – Або мене очі, врешті, підводити стали… – вона здивовано глянула на нього.

– Я щось дивне відчуваю…

– Що саме?

– Не знаю, як пояснити. Немов точно можу сказати, на якій ти відстані від мене… відчуваю, що ти саме тут. Чекай… це ж не?...

– Потяг? Дуже схоже. Не питай мене про причини чи ще щось: я й сам нічого не розумію.

– Завжди хотіла дізнатися, як воно відчувається… – усміхнулася, а тоді раптом відсахнулася: – Тобто кожного разу, коли підкрадалася до тебе, ти тільки вдавав, що не помічав мене й лякався?...

– Упс, – усміхнувся, а вона легенько штовхнула його в груди. – Не хотілося засмучувати свою милу дружину.

– Милу? – зашарілася. – Знову ти за своє… Треба знайти щось, щоб і тобі неспокійно було…

– Спробуй, – знизав плечима.

– Який самовпевнений… Начувайся, – лукаво усміхнулася. – Я бачила, колись дехто дуже корив себе за один сон… пам’ятаєш?

– Ну, – наблизившись до вуха Соборо, жінка знову усміхнулася.

– Це був не сон, – прошепотіла солодко. – На жаль, мій любий чоловік не запам’ятав найважливішого. А я ось чудово пам’ятаю. Пам’ятаю, як, сидячи на твоїх ногах, прихилилася до твого вуха, коли був ще при свідомості. Погляд твоїх очей перейшов у мій бік, а я лише прошепотіла, як зараз: «Ще трохи походиш самотнім – і я заберу тебе собі, як тільки повернуся в королівство, тож, якщо не подобається, швидше шукай когось на місце дружини. Хоч і маю жахливий характер, та чужих чоловіків зваблювати не буду», – а тоді знову виструнчилася, а ти глянув на щось перед собою і забувся. Розповісти, що робила далі? – поцікавилася, легенько вкусивши коханого за вухо.

– Н-не треба, – почервонів увесь.

– Гаразд, – віддалилася, перейшовши на свій звичний тон. – Через це твоя поява в імперії була для мене тим, що давало надію… хоча холодність і зламала її. Я тільки потім зрозуміла, що не пам’ятаєш нічого. І це було так зворушливо: навіть корячи себе за «сон», мій Соборо прийшов за мною до імперії, – обійняла ніжно із усмішкою.

– Яка ти зла, Вікторіє, – жартома мовив той, трохи оговтавшись. – Могла б і раніше сказати… Дехто собі місця не знаходив.

– Знаю… але якось не знаходила вдалої миті, щоб сказати про…

– Про те, що від початку планувала зробити мене своїм? Згоден, важко підібрати потрібну мить для такої заяви, – сміявся. – Моє серце не витримало б, закладаюся.

– Це та: старість – не радість.

– Он як ми заговорили… ну-ну, – лукаво усміхнувся. – Ці дітлахи… – жартома мовив Соборо, навіть не намагаючись підрахувати їх із дружиною різницю у віці.

– Ми запізнюємося, – звелася раптом, маючи на думці перебити коханого в його думках про її дитячий вигляд. – Вставай, стариганю.

– На твоєму фоні я нині, справді, виглядатиму старим, – слабко усміхнувся, зводячись. – Цікаво на реакцію їх подивитися.

– От і подивимося, – взявшись за руки, як колись, вони перемістилися назад до хати, де Клариса вже командувала Королем і Королевою, які допомагали із приготуваннями. Стіл вже був майже накритий, коли жінка побачила батьків.

– Мамо… – аж прикрила рота руками від подиву. – Ти виглядаєш так молодо, що й не пам’ятаю тебе такою… Як?... Тату, що ви там (не знаю де) робили, що мама…? – звернулася до батька, не відводячи погляду від матері, а тоді взяла її долоні у свої. – Така гарна…

– Ми й самі нічого не розуміємо, але, здається, твоя мама також стала нірійкою, – пояснив чоловік.

– А ви не перестаєте дивувати, – зауважив Король, з’явившись разом із Королевою на голоси.

– Малюкам ще вистачає часу на поговорити?... Кларо, здаєш позиції, – несхвально похитав головою Соборо.