Розділ 15

Відтоді минуло багато років. Клариса росла, оточена любов’ю своїх чудових батьків і тою, котру посилав через листи брат, котрого дівчина ніколи й не бачила. Можливо, подружжя хотіло б мати ще кількох дітлахів, та мала панночка категорично заборонила їм, адже «наймолодших люблять більше». За законами імперії їй довелося пройти перевірку на наявність сил і прийняти тавро, із чим батьки змирилися.

Наступним етапом у житті стало навчання в академії чаклунів, де й проявилися її незвичайні здібності: дівчинка могла знеболювати лікування за допомогою своїх сил. Через це викладачі завалювали бідолашну усілякими дорученнями, тиснучи також через історію її батьків. І в якусь мить Клариса не витримала цього навантаження, серйозно захворівши.

Батько прийшов до своєї дитини просто в академію, запитавши тільки про одне: чи хоче та продовжувати жити таким життям. І дівчина, а на той час їй вже було майже вісімнадцять, заплакавши чи не вперше за свою юність, кинулася в обійми любого батька, кажучи, що не хоче цього більше. А той тільки обійняв міцно й попросив зібрати речі, не думаючи більше ні про що. Так і зробили. Клариса повернулася додому з татом, дізнавшись пізніше від знайомих, що той особисто поговорив із адміністрацією академії, та так, що в будівлі й досі роблять ремонт.

– Доню, ти відпочивай, а ми підемо в поле працювати. До вечері повернемося, – дбайливо мовила Вікторія, коли закінчила прибирати зі столу після спільного обіду. – Не бігай тут без нас, коли тільки-тільки трохи видужала!

– Гаразд, мамо, не буду. Ви також там сильно не напружуйтеся, бо ж ми стільки не з’їмо потім.

– Ми цьогоріч трохи посадили, – кинув знадвору Соборо, щось вже там лаштуючи.

– Знаю я вас… – скептично мовила дівчина, а ті пішли. І майже в ту ж мить хату осяяло світло, після якого в руці Клариси з’явився лист. – Серйозно?... – тільки й змогла вимовити, прочитавши кілька речень, що чорніли на аркуші паперу, а тоді швидко звелася й вийшла з хати, побачивши біля тину невисокого юнака із чорним волоссям та сірими очима. – Ти з дубу впав, ось так приходити сюди, коли в академії заняття?! – майже пошепки насварила, роззираючись довкола. – Отримаєш же на горіхи!

– А сенс мені там сидіти, якщо ніколи не слухаю?... – знизав плечима.

– От же ж дурбецало… привіт, – обійняла міцно. – Рада тебе бачити.

– Навзаєм, – відповів взаємністю.

– Як ти взагалі мене знайшов? Ніколи ж до того тут не був…

– Довелося трохи піднапружити звивини, але це того вартувало. Як почуваєшся? Ми не бачилися відколи ти занедужала…

– Все гаразд, друже: батьки про мене піклуються, іноді навіть занадто. Я вже видужала.

– Це чудові новини. Тоді прогуляємося трішки?

– Звичайно! Я покажу тобі все тут, якщо вже прийшов.

– Кларисо… – почувся мамин голос звідкись позаду, а тоді жінка й сама показалася, вийшовши із клуні й схрестивши руки на грудях. – Кому казала не бігати щойно після одужання? Не тій, хто вже збирається кудись піти із юнаком, який невідомо звідки взявся?...

– Мамо… – трохи перелякалася дівчина. – Ви ж пішли в поле, хіба ні?

– Ще не встигли, – кинув батько, щойно вийшовши на світ божий із тої ж клуні. – Добре, що не пішли. Хоч затька побачили. Люба, не лякай дітей.

– Та я що? Не забороняю ж воркувати. Най воркують, хіба в хаті, поки ця дитина не набереться сил. Вперед, – перенесла обох за допомогою магії в хату і замкнула двері. – Тепер ми пішли. Сходімо й собі на побачення? Давно не було.

– То та, якраз до темна будемо. Як повернемося, щоб двоє малих вже бігало, – і цього разу вони, справді пішли, не слухаючи обурені вигуки доньки й пояснення щодо свого доброго друга з академії.

– Вибач, вони нестерпні… – зітхнула важко, відійшовши від вікна.

– Ні, твої батьки неймовірні. Так про тебе піклуються, – усміхнувся хлопець, розглядаючи все довкола, як у музеї.

– Але їх жартики іноді… вибач, – зашарілася. – Я поясню їм усе, коли повернуться, і представлю тебе, як слід.

– Твій тато від початку й сам все побачив, Кларо. Те, чого не бачиш і ти.

– Про що мова?... – здивувалася дівчина.

– Можливо, погляд, яким дивлюся на тебе? – він знову по-доброму усміхнувся. – Я прийшов попрощатися від початку: ми ж лише друзі з тобою. А мої почуття ніяк не вписуються у звичне розуміння слова «дружба». Вибач за це. Будь щасливою.

– Тобто, якщо ти зараз підеш, то більше ми не побачимося? – Клариса опустила голову на груди, стиснувши кулаки.

– Гадаю, що так. Не хочу створювати тобі неприємності чи обтяжувати цими почуттями, – знизав плечима.

– Мамо, тату, дякую вам обом за те, що іноді ви такі нестерпні, – прошепотіла вона сама до себе, хоча й доволі голосно в силу свого «командирського тембру». – Ти не зможеш піти.

– Чому? – не зрозумів хлопець.

– Чому, кажеш? Бо я не хочу, щоб ти йшов, – схрестила руки на грудях. – Ну, і ще тому що нам із тобою навіть удвох не подолати маминого захисту довкола цієї хати. Це ж бо моя мама, – трохи ніяково промовила. – Тому сідай, де бачиш, і розкажи мені, звідколи тягнеш на собі такі гнітючі думки? – та той не рухався, немов застрягнувши на якійсь певній миті, й дивився на неї, вражено кліпаючи очима. – Ну справді, як дитина, – дівчина взяла його за руку й посадила біля столу, сівши поруч і собі. – Повертайся до дійсності, Міхаелю.