Розділ 14

Прокинувшись від незрозумілої спеки й дивних звуків, юний Король виявив, що надворі все ще було темно, тож заплющив очі знову, але наступної миті підхопився, усвідомивши, що коїться щось незвичайне. Його дядько увесь тремтів, тримаючись правою рукою за ліве плече, й продовжував щось бурмотіти, заливаючись холодним потом, а тіло його палало. Хлопчик спробував розбудити того, проте нічого не вийшло. Тоді прийнявся за Вікторію, що мирно спала поруч. Дівчина розплющила очі майже миттєво.

– Що сталося, Раелю? – сонно мовила.

– Вікторіє, щось не так із Соборо… допоможи… – перелякано показав на того.

– О, небеса…! – поклала руку на чоловікове чоло. – Соборо, любий, чуєш мене?... Прокидайся! Прокидайся, мій хороший, – легенько потрясла його за плечі, не торкаючись того місця, де був шрам. І хлопець прокинувся, поволі розплющивши скляні від лихоманки очі.

– Вікторіє…

– Правильно, коханий. Як ти? Що болить? – Соборо поглянув затуманеним поглядом на племінника, а тоді знову на дружину, відтак заплющивши очі.

– Вже нічого. Просто поганий сон.

– Раелю, принесеш трохи води й рушник? – запитала Вікторія, та той вже й сам зліз із ліжка й побіг із покоїв.

– Вона розкрила мій обман, Вікторіє. А минув лише місяць… Завтра на світанку маю зникнути, щоб не було наслідків для королівства. Вона почала руйнувати мій захист зсередини.

– Я зберу наші речі для…

– Залишся тут, люба, – він розплющив очі й усміхнувся променисто. – Я чув, що лікар казав тобі на останньому огляді. Для тебе й дитини краще залишитися тут принаймні до народження.

– Як можна, коли ти будеш далеко й один?...

– Це нічого. Ти ж знаєш: я не дам себе скривдити так просто. І ще. Раелю потрібна підтримка саме зараз. Я не встигаю розібратися з усім. Допоможи йому за мене, будь ласка.

– Навіть зараз ти думаєш про всіх, окрім себе. Що за упертюх, – торкнулася ніжно його волосся. – Я зроблю все можливе, якщо про це просить мій коханий чоловік.

– Дякую, Вікторіє. Кохаю тебе, – знову заплющив очі.

– Я тебе теж, – поцілувала в чоло. – Відпочивай, а я попіклуюся, щоб Раель нічого не запідозрив.

– Угу, – Соборо знову заснув, а вже за кілька хвилин повернувся юний Король із усім необхідним для догляду за хворим. Вікторія намочила рушник, викрутивши добре й поклавши його на голову чоловікові.

– Що відбувається, Вікторіє? Соборо ніколи не хворіє… – стурбовано й суворо водночас запитав хлопчик.

– Це наслідки тої війни з монстрами, сонечко, – трохи із жалем почала дівчина. – Тоді твого дядечка поранили, до того ж він використав забагато сил. Через це йому дуже боліло, час від часу й досі болить, як зараз, а нічні жахіття не дають спокійно спати.

– Я був тоді там із батьками, – зізнався малий. – Мій перший вихід на фронт. І якраз тоді почався напад, який магія Соборо придушила навіть на відстані. Цей старий дурень мало не помер через той викид магії, адже так? І ще змусив себе усміхатися до тата після цього!

– Тато тобі розповів?

– Ні, я подивився його спогади за той день від хвилювання за твого чоловіка, – ці слова змусили її усвідомити всю небезпеку ситуації й прикласти всіх зусиль, щоб не здригнутися: ця дитина мала такий же рівень, що й вони із Соборо, а отже, їх спогади про те, що сталося того дня насправді, могли прочитати будь-якої миті.

– Маєш рацію, він був у критичному стані, проте не сказав про це нікому з підопічних. Ніхто в імперії не знає, що Соборо також має хист до магії.

– Вікторіє, а він завжди носить цю підвіску? – несподівано запитав хлопчик, із сумом глянувши на прикрасу на шиї хворого.

– Звичайно, – усміхнулася лагідно. – І кожного разу згадує, який у нього чудовий племінник.

– А я не зміг зберегти його подарунку, – із гіркотою усміхнувся. – Коли сили захопили владу над свідомістю після смерті батьків, думав, що це мої останні миті, – обхопив руками коліна. – Було дуже страшно, а магія продовжувала виходити назовні, відкидаючи імперського покидька далі за кордони. І тоді камінь зламався, а з нього вийшла магія Соборо, буквально вирвавши мою свідомість із безодні. Вивільнена магія пішла на створення стіни довкола Нірії і ще на те, щоб зібрати уламки, – яскраве сяйво у вигляді сфери трохи засліпило Вікторію, але, звикнувши, вона побачила дрібні уламки фіалкового кольору, яскраво-помаранчевий камінь і шнурочок всередині. – Татів також тут, як бачиш. Як гадаєш, Соборо дуже образиться, коли дізнається? – все те знову зникло.

– Зовсім не образиться, Раелю, – прихилила його до себе, пестячи волосся. – Ти важливіший за будь-який камінець. Не кори себе через таку дрібницю.

– Просто мені сумно, бо в найскрутнішу мить у мене був він, а в нього не було нікого. Я навіть не можу співчувати Соборо, бо не відчув на собі тих нападів від нестачі сил. Лише нічні жахіття.

– От і радій цьому, негіднику, – дала щиголя. – Чи полегшає йому, гадаєш, від знання, що його маленьке золотце мучилося?... Навпаки. Соборо зробив би все для того, щоб ти ніколи не пережив подібного. Тому бережи себе, зрозумів?

– Маєш рацію. Я кажу дурниці. А маю бути щасливим, якщо це зробить щасливим Соборо.