Розділ 13

«Бісові діти, звідки ж ви взялися на мою голову?... Досить вже затримувати нас тут: вдома малий чекає, – лаявся Соборо, продовжуючи шинкувати монстрів наліво і направо. – Маю встигнути. Ці тварюки вже закінчуються».

Як і припускав, напад минув. Хлопець сховав меча.

– Командире, прийшли новини із другого фронту!

– Що там?

– Туди пішло підкріплення з монстрів. Їх Величності не витримують… – молодий командир виялався так, що лицарі здивовано повідкривали роти.

– Рушаймо туди, – вдихнув і видихнув. – «Вибач, Раелю, я не можу дозволити тобі залишитися без батьків. Потерпи трохи, малюче. Ти впораєшся».

Портал вмить переніс військо на іншу частину фронту, де землі не видно було за темними створіннями. Лютий бій почався знову.

– О, ти глянь, якісь лицарі прибули, – звернувся Король до дружини, водночас тримаючи захисну стіну з напругою.

– Ну а що робити, як чаклуни не впораються самі, – хвиля синюватої енергії відкинула більшість нападників далі, поранивши смертельно частину з них. – Відпочиньте трохи.

– Соборо, ділись секретом своєї витривалості, – Королева.

– Той секрет бігає по палацу, певно. Пошукайте, як повернетеся, – ринувся в бій.

– Останні нервові клітини з тобою розгублю… – гукнув Король, тільки й бачачи, як руда чуприна вигулькує поміж чорних тіл.

Наступної миті подружжя поновило свої атаки. Цей бій тривав аж до заходу сонця, коли на полі бою не залишилося жодного живого нападника.

– Прибережи їх для свого негідника, – відповів нарешті Соборо, поплескавши брата по плечі. – Оцініть свій стан від одного до п'яти.

– Мінус три, – відповіли ті. – Повертайся, а ми приведемо лицарів.

– Не баріться, – кивнув і зник.

– У ньому, певно, вічний двигун працює… – Король.

– Згодна, – обидва повсідалися на землю.

* * *

Прибувши до палацу, Соборо відчув присутність, від якої все тіло пересмикнулося.

– З поверненням, пане.

– Блеку, як Раель?

– Вам краще самим подивитися… Його Високість у своїх покоях.

– Маєш рацію… Можеш йти відпочивати. Дякую, Блеку.

– Звертайтеся, пане, – вклонився й пішов. Соборо побіг до покоїв племінника, зупинившись аж біля дверей. Постукав.

– Раелю, можна зайти?

– Заходь, – відчинив двері, зачинивши їх за собою. Хлопчик вже був у ліжку, протираючи сонні очі. – Соборо… – винувато мовив.

– Як ти, малюче? Щось болить?

– Зовсім нічого. Але Вікторія… – подивився на дівчину, що лежала поруч. – Не прокидається з того часу. Вибач мені…

– Не кажи дурниць, – торкнувся обережно його голови. – Це ми затрималися. Вибач, що залишили тебе з цим одного. Я прийду, як тільки прослідкую, що з нею все добре.

– Не треба, – хлопець здригнувся, почувши ці слова. – Я піду до батьків: вони, певно, також повернулися. Соборо має піклуватися про своє найдорожче в першу чергу.

– Дякую, що розумієш, – усміхнувся старший.

– Я пізніше прийду за відсотками, – склав руки на грудях.

– Домовилися, – засміявся тихо. – Тоді, до зустрічі завтра, – хлопець обережно взяв Вікторію на руки, понісши до дверей.

– З поверненням, Соборо, – той лише кивнув, зникаючи за ними.

Молодий командир відніс гостю в одні з тих покоїв, котрі завжди готові для непередбачуваних ситуацій із відвідувачами. Поклавши дівчину на ліжко й накривши ковдрою, Соборо торкнувся долонею її чола.

– Я ж казав тобі, що це небезпечно. Гадаєш, від нічого робити? І що тепер робити накажеш?... – наступні кілька хвилин він потурбувався про холодний компрес для Вікторії й графин із чистою водою про всяк випадок. – Відпочивай, а мені треба привести себе до ладу: певно, тобі неприємний запах крові цих тварюк, яким просочене моє тіло… Прийду до тебе пізніше, – як і сказав, Соборо пішов до ванної кімнати, довго й старанно змиваючи із себе увесь бруд і сморід поля бою.

Переодягнувшись, хлопець повернувся до тих самих покоїв, сівши на стілець біля ліжка хворої.

– Ну що, моя четверта дитино, як гадаєш, скільки лаятиму тебе, коли прокинешся? Певно, думаєш, що довго… але мені не вдасться навіть секунди позлитися. Можливо, навпаки ти злитимешся, що беру твою руку у свою, навіть не запитавши. Але краще буде так, ніж тобі буде боляче через переповнення магією. Таке життя. Воно бентежне, – усміхнувся слабко, беручи її руку у свою й дозволяючи силам дівчини безперешкодно текти в його тіло.

Згодом потік припинився, але Вікторія все ще не прокидалася. Одна за одною бігли години, наближаючи годинникові стрілки до четвертої ранку.

– Де я?... – почулося тихе. Соборо повернувся до дійсності, одразу ж випустивши руку дівчини зі своєї.

– У гостьових покоях палацу. Ти знепритомніла після допомоги бісенятові, пам’ятаєш?