Розділ 12

– Вікторіє! – почула знайомий голос звідкись збоку, тож озирнулася, побачивши ліпшу подругу, що вже бігла назустріч. – Вікторіє! Вибач, що запізнилася…

– Я вже звикла, не хвилюйся. Моя люба Шананет ніколи не приходить на зустрічі вчасно, – пробурмотіла з іронією, проте обійняла дівчину міцно. – Ми вже давно не бачилися, могла б і порушити свою традицію!

– Вибач… – понуро мовила подруга.

– Із тобою хтось прийшов? – побачила, що трохи далі позаду йшов ще хтось. Кремезний юнак. – Здається, твій чоловік виглядав якось інакше, чи я помиляюся?...

– Точно, майже забула! – побігла до того й привела його швидко попри всі пручання. Вікторія завмерла, нарешті розглянувши хлопця як слід. – Знайомся, це Соборо. Зейріс Соборо. Вони брати з моїм чоловіком.

– Вікторія Ґвендолін, – простягнула руку.

– Знаю, – хлопець відвів погляд, ледь помітно торкнувшись її долоні.

– Прошу?... – вона запитально звела брови.

– Я розповідала їм обом про тебе колись, не думала, що за тими розповідями можна ідентифікувати, – здивувалася подруга.

– У тебе, дійсно, багато подруг… – із підозрою мовила Вікторія.

– Соборо, ти щось приховуєш?... – звела брову Шананет, склавши руки на грудях.

– Ми вже бачилися, – важко зітхнув хлопець. – І після того дехто детально описав свою зниклу подругу разом із ім’ям. Словом, гарно вам провести час, – пішов своєю дорогою.

– Про що це він?... – задумалася подруга, а Вікторія мовчала, дивлячись услід новому знайомому.

* * *

Ліс.

«Сьогодні Шананет знову пішла на зустріч із тим хлопцем… вони від самого дитинства бачаться. І він ніколи не попереджає заздалегідь. Як грубо! З’являється завжди, коли йому заманеться… а мені тепер що робити? Ми планували сьогодні потренуватися в магії. Доведеться самій».

Вікторія згадувала, що читала в книжках, подарованих їй подругою, і намагалася повторити. І, звісно ж, путнього з того нічого не виходило попри всі старання. Зневірившись, дівчинка вирішила позбирати лікарські рослини для продажу. Так хоча б не марнуватиме часу.

І в цій справі сьогодні їй таланило. Рідкісні рослини траплялися одна за одною, немов хто спеціально їх сюди посадив. Вікторія не помітила, як назбирала свій кошик, але й повертатися не хотіла. Як виявилося, і не могла. Дівчинка заблукала, вийшовши на незнайому галявину із величезним деревом посередині, де ще й сидів якийсь невідомий. Підійшовши трохи ближче, Вікторія зрозуміла, що незнайомець спав.

Це був хлопчик, можливо, трохи старший за неї. Руде волосся, гарні риси обличчя. Його очі поволі розплющилися, показавши свою чисту блакить. Дівчинка зашарілася й побігла назад, злякавшись цієї несподіваної події.

– Ти заблукаєш, якщо будеш так бігти із заплющеними очима, – почувся тихий сонний голос, що змусив зупинитися.

– А ти застудишся, якщо спатимеш на голій землі ось так, – набралася сміливості й повернулася до нього.

– Я ніколи не хворію, – знизав плечима. – А ти як часто блукаєш?

– Часто, – зізналася.

– Тоді тобі слід взяти до уваги мої слова, – мовчання. – Ти збираєш трави?

– Так…

– Я знаю непогане місце для цього тут недалеко. Ходи, – звівся, показавши свій високий зріст.

– Але мені цього вдосталь… кошик вже повен.

– Хм, маєш рацію. Та там, справді, чудове місце. Розберімося вже потім, – Вікторії здалася дивною його наполегливість, тож вона не зрушила з місця навіть тоді, коли хлопчик майже залишив галявину. – Не підеш?

– Це дивно – ось так пропонувати комусь йти за тобою, коли той вже відмовив… навіщо тобі це? Там вже хтось чекає? Схопите мене й продасте кудись? Ні, дякую!

– Не це малося на увазі… у мене жодних прихованих мотивів: лише хочу показати гарне місце турботливій тобі, – підняв руки, немов здаючись, і підійшов трохи.

– Не підходь… – хлопчик зупинився.

– Вибач, не хотів лякати… Я піду, – повільно пішов кудись убік, більше не роблячи спроби наблизитися, а вона впала на коліна від страху, який навіювали спогади про пережите.

Несподівано біль пронизав усе тіло, як і завжди, коли вона намагалася використати магію.

«Але ж я не використовую її зараз… що відбувається? Мені страшно… хто-небудь… допоможіть…»

– Що ти робиш?... – хлопчик озирнувся, занепокоєно на неї споглядаючи. – Небезпечно ось так вивільнити стільки енергії одразу. Зупини потік.

– Це не я… воно само, – здригнувся, побачивши сльози в її очах. – Мені боляче…

– Ти не вмієш контролювати свою магію? – незнайомець виглядав враженим. – То навіщо вивільняєш?... – підійшов і сів поруч, взявши дівчинку за плечі. У ту ж мить на обличчі з'явилася гримаса болю.

– Відійди! Тобі ж боляче!

– Тобі більше, – запитально глянула, а той взяв її долоню у свою, піднявши на рівень обличчя, щоб показати безліч малих подряпин. – Дозволь спробувати допомогти, – блакитно-синє сяйво огорнуло його тіло, поволі розповсюджуючись і на неї, через що біль поволі вщухав. – Стало краще?