Розділ 10

«Ох, ніколи б не подумав, що колись сонце так сліпитиме й обпікатиме шкіру… – прикрив очі й поставив ліву долоню проти сонця, що освітлювало тренувальний майданчик. – Принаймні мені стало краще. Напади нарешті припинилися, а також я змирився зі своєю долею. Життя продовжується, тож не варто витрачати його на шкодування. Треба жити. Певно, знайду сьогодні Вікторію. Треба перепросити за свою поведінку».

– Командире, Ви ж на лікарняному… – з’явилися лицарі.

– От бачите, я навіть на лікарняному швидше приходжу. Робіть висновки, – знизав плечима. – Та й лікарняний не заважає мені за вами наглядати.

– Ви маєте нездоровий колір обличчя…

– А як інакше? Командир не виходив із кімнати впродовж цього тижня й навіть не торкався їжі особливо, – зауважив молодший.

– Ви тут були? – здивувався хтось. – А ми думали, в герцогстві…

– Ви б так тренувалися, як язиками працюєте… – зітхнув хлопець. – Починайте вже, я осьдечки і бачу всіх, – пригрозив жартома і сів на сходинку, а ті почали вже звичне тренування. Минав час. Після бігу й розминки почалися тренування на мечах. Соборо помітив зрушення в ліпший бік у навичках юного лицаря.

– «Дехто тут плідно працював. Яка приємна несподіванка», – усміхнувся встаючи. – А ну, малий, хочу подивитися, як сильно ти тут тренувався без нас, – взяв собі дерев’яного меча. – Ходи сюди.

– Командире, Ви ж казали, що наглядатимете, – скептично кинув хтось.

– Та й у пана командира лівиця робоча, а вона ж поранена, – зауважив молодший.

– Настукати тобі по маківці я можу й правою. Як не маю рації, забереш собі моє місце, – всі оторопіли. – Тягни свою філейну частину сюди, – поманив пальцем.

Юний лицар скорився. Двобій тривав трохи більше десятка хвилин. Як виявилося, молодий командир майстерно фехтував й правою рукою також. І цієї майстерності вистачило для того, щоб здолати підлеглого. Той трохи пригнічено звівся після тотального вимотування командиром.

– Не журися сильно: ну, не судилося тобі сьогодні стати командиром, – усміхнувся лукаво хлопець, а решта засміялися, взявши за приклад променисту усмішку командира.

Підлеглі відчували полегшення, чи не вперше за довгий час бачачи свого головного в такому піднесеному стані й доброму гуморі. Він немов ожив, взявши до рук тренувального меча.

– Це було неймовірно, командире, поплескав у долоні імператор, зайшовши на майданчик і стоячи тепер трохи позаду решти. – Навіть під час відпочинку працюєш?

– Вітаю Сонце Імперії, – лицарі здивувалися тому, із якою швидкістю Соборо одягнув маску серйозності. – Що привело до нас Вашу Імператорську Величність?

– Одразу до справи… як схоже на тебе. Гаразд. Щойно на засіданні ми вирішили почати війну. Ти потрібен нам на фронті.

– З минулого разу не минуло й тижня. Моїм підлеглим треба відновитися, – похмуро й суворо вимовив хлопець.

– Що ти, командире, я не кажу ось так одразу. Вилікуйся для початку.

– Перш ніж погодитися, Ваша Імператорська Величносте, я хочу почути, із ким ми воюватимемо цього разу.

– Хіба не очевидно? Поки Нірія ослабла після нападу монстрів, у нас непогані шанси. До того ж, Король у тебе в боржниках. Я хочу, щоб саме ти був командиром, – Соборо пересмикнуло, коли почув такі новини.

– Я відмовляюся, – вперше підняв голову при розмові з імператором і подивився тому просто у вічі.

– Як ти смієш?... Це твій обов'язок, як командира ордену й спадкоємця герцогства Деніель! Виконуй!

– А я нагадую, Ваша Імператорська Величносте: моя служба тут триває в обмін на особисту свободу. І офіційно, мене ще не призначили спадкоємцем герцогства, – знизав плечима.

– Це нечувано! Я милостиво дав тобі титул за заслуги, проте ти нахабно не виконуєш мої накази?! Навіть звання лицаря дароване тобі мною! Ти не зможеш відмовитися, якщо хочеш зберегти колишні привілеї!

– А якщо не хочу? Ви подумайте, імператоре, навіщо мандрівному воїнові-самоучці титул? Мені й без нього добре на світі жилося.

– Нахабо, то от як ти заговорив?! Тоді просто зараз, при всіх, зрікайся всього, а в покарання за образу імператора – віддавай свій меч. Ти не гідний бути командиром! – витягнув руку. Лицарі перезиралися між собою, стурбовано споглядаючи на головного. А той взяв свій меч, що висів на поясі в піхвах і кинув на землю майданчика.

– Зрікаюся, – Соборо не переставав дивитися просто в очі монархові. – Я маю ім’я, тож не пропаду. А якщо імператор хоче отримати мого меча, то мусить взяти його самостійно, – правитель лютував, знову бачачи перед собою впертого й вольовитого юнака, котрого взяв на службу, а не зламану ляльку, котру бачив ще тиждень тому. – Можу бути вільним? – холодно промовив.

– Що ж, пам’ятаю, ти відмовився від тавра в обмін на службу… але ж ти більше не лицар? Без титулу ти стаєш ізгоєм без прав і свобод, – відросток магії вп’явся в місце на плечі колишнього командира, де була рана, що тільки почала загоюватися. Тавро миттєво зреагувало на магію, пронизавши тіло додатковим болем, якого хлопець не показав. Хоча його й змусили стати на коліна. А тоді почався процес таврування.