Розділ 9

– Командире, Ви також отримали хустинку? Але я не бачив, щоб до Вас навіть хтось підходив…

– Якась жіночка дала, із жалю, певне, – сховав у кишеню. – Лягайте вже, а я піду на варту, – звівся із колоди, на якій сидів і пішов до лісу.

Минуло зовсім трохи часу, коли звідкись попереду почувся рух. Ще за мить він вже тримав якогось чоловіка, зламавши руки за спину.

– Так і думав, що будуть гості. Що робитимемо, друже?

– Боляче…

– А як ти хотів. Бачу, в тебе нема військової підготовки. Цивільних також беруть у військо?

– Маєте рацію, пане… прошу, помилуйте.

– Що відбувається в тебе вдома? Чому пішли на нас?

– Нам потрібні чаклуни! Лицарі вже не в змозі захиститися від монстрів…

– Монстрів?...

– Так, пане. Нірія бере на себе їх частину за своїми можливостями, але вони лізуть і до нас! Навіть столицю захопили! Імперія не давала нам допомоги, тому ми пішли війною. Іншого виходу немає! – відпустив, а тоді вийняв із кишені згорнуту в кілька разів мапу місцевості.

– Покажи, де востаннє вони з’являлися, – чоловік подумав трохи, а тоді провів пальцем по мапі, зупинившись на одній із точок, що позначали міста. – Коли це було?

– Сьогодні, пане. На вечірньому зібранні сказали.

– Гаразд. Тепер слухай уважно. Я відпущу тебе, а ти забирай сім’ю і тікайте з країни. Йдіть куди завгодно, окрім імперії. І передай те саме всім, кому захочеш. Ніхто не може гарантувати благополуччя твоєї держави після наступу на амбіційну імперію. Зрозумів мене?

– Так, пане! Дякую, пане! Я ніколи не забуду Вашого милосердя, – поклонився низько й побіг назад.

«Його спогади жахливі… ці люди так страждають, а імперія навіть палець об палець не вдарила для допомоги. Не розуміють, що загарбники ось так не зупиняться?... Їх рух… аж занадто нагадує лінії державного кордону Нірії. Немов монстри хочуть оточити її. І Король із Королевою не можуть їх зупинити, поки відбивають спроби прориву. Їх двох не вистачить на увесь кордон…»

* * *

Ранкове зібрання. Лицарі зібралися досить швидко, побачивши серйозність і стурбованість командира, яких вчора ще не було.

– Хлопці, зараз послухайте мене не як підлеглі свого командира, а як рівні рівного, – почав поволі. – Ми воюємо із цивільними. По той бік лінії фронту немає жодного військового.

– Але як Ви знаєте?... – невпевнено запитав хтось.

– Робив вилазку вночі. Якби то були військові, помітили б, адже я майже зайшов у їх табір.

– І що це означає?... – почувся вражений голос.

– Ця держава зазнала нападу монстрів. І до нас вони пішли тільки для того, щоб залучити на допомогу чаклунів, яких імперія не давала добровільно. Про це також розмовляли в таборі, – мовчання. – Я зібрав вас тут, щоб запитати: ви хочете дотримуватися попередніх планів і влаштувати криваве побоїще чи допомогти їм? – час летів, проте мовчання тривало. Лицарі перезиралися між собою, обмірковували почуте.

– А що думаєте Ви? – раптом гукнув хтось.

– Моя думка? – командир повернувся із власних роздумів. – Наша влада дещо наївна, якщо вважає, що монстри зупиняться тут. А ще жорстока, якщо не допомагає сусідам, коли ті просять. Але це тільки суб’єктивна думка того, хто навіть не вважає себе частиною народу імперії та не складав присяги на вірність її правителю. Я зроблю так, як вирішите ви, – знову мовчання.

– Командире, ми з Вами. Що пропонуєте? – хлопець бачив у їх поглядах рішучість.

– Та невже, ви на лицарів стаєте схожими?... Я погано на вас впливаю, певно…

– Командире, це образливо… – а той лише засміявся.

– Не сприймайте жарти так серйозно, – лицарі оторопіли, чи не вперше побачивши цю сторону свого командира. – Гаразд, а зробимо ми ось що, – хлопець повернувся в робочий режим.

Наступні кілька годин Соборо показував на карті переміщення монстрів, табори їхніх «ворогів», ділився власним планом мирного проникнення на території іншої держави й стратегії боїв із монстрами, яким, буцімто, навчився під час своїх мандрівок. Після того розподілили обов'язки й почали готуватися до реалізації своїх планів.

Поволі настав вечір. Лицарі сиділи біля багаття, замаскованого за допомогою магії, яку брали з того спорядження, що взяли в чергового, вечеряли, співали якісь пісні. Тільки командир сидів осторонь, знову тримаючи в руках білосніжну хустинку.

– Командире, приєднуйтесь! – гукнув хтось.

– Дякую, та я пісень імперських не знаю, та й співець із мене такий собі.

– Та тут же ж Вам не відбір на місце в театральних виставах… а пісень ми Вас навчимо.

– Отож, може, то наш останній вечір, коли ще всі живі… – докинув інший.

– Хто це сказав? – суворо мовив командир, а серед лицарів піднялася рука. – Відчуваєш, як ґуля росте? – той похитав головою. – А вона росте, – кинув щось дрібне, від чого лицар потім довго чухав макітру. – «Даю голову на відсіч, що всі вони повернуться до вас», – ці слова для вас – жарт?