Розділ 8

Йдучи звичними довгими коридорами, які зараз подекуди були не освітленими, дівчина задумалася про своє, аж раптом чиясь рука, що з’явилася із такого темного завулку, схопила її за зап'ястя, смикнувши в обійми темряви.

– Що це означає?... – суворо мовила Вікторія, вирвавши свою руку й подумки спаливши незнайомця поглядом.

– Панна останнім часом така зайнята, що й не зустрітися… а цей лицар просто хотів би забрати трохи Вашого часу.

– Йди звідси, якщо жити хочеш: вдам, що не бачила.

– Панно, невже ти так скоро хочеш стати ближчими?... Твоя манера спілкування водить в оману.

– Я сказала «зникни».

– Поспішаєш кудись? Може, провести?

– Проведи себе до Пекла, – вже хотіла йти, та той заблокував прохід, поклавши своє ручище на стінку праворуч від неї. – Зі слухом проблеми? Можу полікувати, – почала накопичувати магію на пальці, проте вчасно помітила світіння на його грудях. – Покидьку, звідки в тебе це?...

– Тобі цікаво? Розповім, якщо підеш зі мною, – усміхнувся, лукаво підморгуючи, від чого ставало бридко.

– Дякую, краще відмовлюся, – притиснулася до стінки, щоби хоч якось віддалитися від цього мерзотника, одразу ж відчувши його долоню на своєму плечі.

– Досить вже вдавати із себе незайму: я знаю, що ти подумки вже облапала все моє тіло.

– Багато собі думаєш! Прибери свої руки від мене! – наблизився обличчям до неї. – Скажу твоєму керівництву навіть як на ганчірку для підлоги не дивитися! Просто сміття! – щосили дала ляща.

– А ти знаєш, як набивати собі ціну, – раптом взяв її за обличчя і трохи стиснув щоки. – Але не перегравай: я починаю дратуватися, – інша долоня опинилася на грудях, у той час, як покидьок наблизився майже впритул до вуст. Вікторія тремтіла від огиди, проте він був занадто сильним для неї, яка не могла навіть використати магію.

Та враз чиясь рука відволікла його з'явившись на плечі. Мерзотник озирнувся, побачивши лише холодний погляд блакитних очей і величезний кулак, котрий вже рухався до його обличчя. Ще мить – і той лежав на землі із закривавленим обличчям, а дівчина вражено дивилася на свого рятівника, його величну й холодну постать, та згадувала слова найближчої подруги:

«Соборо здався тобі грубим? – зі сміхом, але потім серйозно додала: – Помиляєшся. Вікторіє, хоч цей кремезний хлопець і може бути досить прямолінійним, але добрішого за нього ще треба пошукати. Негідники є всюди, але я жодного разу не бачила, щоб Соборо підіймав на когось руку. Певно, має кінець світу настати, щоб це сталося».

– Ти не поранена? – вираз його очей виказував занепокоєння. – Вибач, цей покидьок пройде всі дев’ять кіл Пекла після лікарняного.

– Навіщо ти це зробив? Сам же покараний будеш! Жінка в імперії не має прав…

– То пусте. Сам винен, що недогледів за сміттям у мундирі лицаря.

– Ти про все знав?! – почала роздратовано.

– Так, і хотів попередити впродовж тижня, – знизав плечима. – Вибач, що дратував своїми проханнями про зустріч. Я вже забираю цю купку й зникаю із твоїх очей.

– Стояти, не рухатися! – склала руки на грудях, а той лише запитально глянув. – Я, може, й недобра, проте не залишу тебе із цим непорозумінням. Справді думаєш, що злюся на тебе?

– Питаєшся, коли сказала про це прямим текстом?...

– О небеса, за що мені це все… Я гнівалася не через твої записки, а через недолугі умови вибору чаклунів у загін. Останнім часом було дуже багато роботи через майбутню відпустку, тож не могла прийти на зустріч і навіть забувала про відповідь.

– А що тоді було під час тої зустрічі?

– Дурню, мені ж треба було знайти привід для використання такої кількості магії! – по виразу обличчя хлопця, Вікторія зрозуміла, що він не розумів її. – Ти втратив контроль на мить. Я лише не хотіла, щоб інші дізналися про твій секрет.

– Вибач, я не так зрозумів тебе…

– Все ще не віриш? – відвів погляд. – Ти неуважний. Як гадаєш, чому взагалі я тут опинилася? – обвела все довкола поглядом. – Нагадую, у мене вже офіційно почалася відпустка, – показала також невеличку валізу в руці.

– Це шлях до тренувального майданчику лицарів, – вражено вимовив. – Ти йшла до мене?

– Ну звісно! «Їх вечірні тренування вже скоро мають закінчитися. Сподіваюся, встигну непомітно сховатися за колонами, як минулого разу. До відправлення додому ще є час. Та й мені навіть в радість запізнення. Що ж він такого від мене хотів, що увесь тиждень надсилав записки?... Сам же не хотів зі мною розмовляти! Так, спокійно. Не можна дратуватися. Варто поквапитися, якщо хочу прийти вчасно…» – такими були мої думки, допоки не з’явилося оце, – показала на мерзотника, що розпростався на підлозі.

– Вибач… – схилив голову. – Я, дійсно, неуважний. І зовсім не вмію говорити зрозуміло. Мені просто важко пояснити тобі все…

– Та забудь, то я погарячкувала трохи. Ти ж знаєш, у мене жахливий характер. Як твоя рука? – обережно торкнулася великої, закривавленої зовні, долоні й побачила невеликі стертості на кісточках пальців. – Не варто було аж так…

– То пусте, не переймайся. Дозволь, краще, провести тебе: ти ж додому їдеш, правда?