Розділ 7

– Кажуть, у лицарів змінився командир, – мовив хтось із ближніх, коли всі разом поверталися після ранкового засідання чаклунів імперії для звітності й розподілу завдань на сьогодні.

– Я теж чула. Такий молодий, але здібний. За кілька хвилин подолав колишнього командира.

– А мені казали ще, що він навіть службу не проходив: самоучка. І уявляєте, в обмін на свою службу імперії попросив особисту свободу. Не складав присяги на вірність.

– Ого, це додає йому балів. Кажуть, він доволі гарний. Нарешті серед лицарів з’явився хтось цікавий.

– Шкода тільки, що він лицар, а то можна було б і позалицятися.

– Точно, – сміялися. – Навіть ім’я в нього цікаве.

– І яке ж?

– Зейріс Соборо. Шляхетно звучить, чи не так?

– Як ти кажеш?... – одна із чаклунок здригнулася, немов прокинувшись раптом від сну.

– Вікторіє, невже ти цікавишся чоловіками? Може, прихворіла?

– Заціпся й відповідай, – роздратовано мовила.

– Як тільки аристократка може так говорити… – Вікторія здійняла вгору палець, навколо нього накопичувалася вже магія. – Ну досить-досить, не гарячкуй… це тільки жарт. Зейріс Соборо його звуть. Чула вже про нього?

– Ні, ніколи, – відвела погляд.

– Ну й не дивно, він був мандрівним лицарем, кажуть.

– Може, подивимося на нього разочок?

– Та ну тебе: то ж треба до лицарів йти!

– Отож, ходімо краще випиймо кави!

– Ти пригощаєш.

– Ну чому?!

– Бо запропонувала!

– «Певно, просто співпадіння… таке іноді трапляється. Не буду про це думати», – так подумала дівчина, проте ноги самі привели її до тренувального майданчику лицарів.

Серед них нікого схожого Вікторія не побачила, тож і пішла собі, відчуваючи чомусь розчарування і полегшення водночас.

Минуло кілька днів. Йдучи у справах до тренувального майданчику лицарів, дівчина прийшла якраз у той час, коли хтось із старожилів ордену вирішив випробувати на міцність нового командира. Принаймні про це перешіптувалися молодші.

– Агов, передайте оце своєму командирові, – гукнула до них і вручила стос якихось паперів.

– А він тут, якщо почекаєте трохи, то зможете й самі зустрітися з ним, – мовив один.

– Я не маю часу просто чекати, доки ваш командир звільниться від якихось забавок, – пішла назад, вже переключившись на наступну справу.

– Всі чаклуни такі зарозумілі… вважають, що світ навколо них обертається, якщо володіють магією! – мовив другий до першого. – Не звертайся до них так шанобливо: вони тільки й роблять, що скидають на нас всю брудну роботу…

– Не думайте, що я глуха, хлопчата, – кинула невимушено, не звертаючи навіть уваги. – Якщо не хочете своїх обов'язків виконувати, то так і скажіть.

– Та ти зовсім…!

– Що за ґвалт із самого ранку? – кинув хтось із старших.

– Нічого…

– …путнього не буде, якщо не навчите своїх людей гідно, – додала чаклунка, вже звертаючи до дверей.

– Дякую за пораду, пані, – пролунав голос, який змусив завмерти, проте, коли озирнулася, не побачила нікого знайомого.

– Командире, тримайте рушника, – подивившись на джерело голосу, дівчина тільки на мить вловила руде волосся лицаря, що якраз сидів на сходинці і вивчав принесені нею ж папери.

Більше шансу не випало, тож Вікторія змусила себе піти, навіть не підозрюючи, що погляд командира лицарів все ще прикутий до неї.

* * *

Закінчивши вечірнє тренування за власною програмою, хлопець поклав на місце увесь інвентар і пішов із тренувального майданчику вбік гуртожитків. Надворі вже сутеніло, адже осінній день ставав дедалі коротшим, готуючи всіх до зими.

Йдучи коридором, прикрашеним величезними колонами, він враз опинився притиснутим до стінки за однією з них, а попереду стояла тендітна, проте доволі висока дівчина.

– Покидьку, я гадала мені примарилося!... Думала, існує ще один із таким ім’ям…

– Ні, не здалося, – спокійно промовив, немов ця ситуація вже стала буденністю.

– Якого біса?... Що ти тут взагалі робиш? Гадаєш, я від доброго життя не хотіла в імперію повертатися?! Чи в тебе є свої причини?

– Є, проте тобі про них необов'язково знати.

– Наче від мого незнання світ перевернеться… – проковтнула всю свою цікавість. – Ти б краще тікав звідси, поки можеш. Справді, як старому знайомому раджу.

– Дякую за пораду, але я залишуся.

– Як хочеш… Ти назавжди чи тимчасово?

– Хтозна. Це не від мене залежить. Повернуся додому, лише якщо справдиться одна умова.

– Про що ти?

– Не скажу, – прошепотів на вухо, нахилившись трохи до неї. – Мені вже час, – додав голосніше виструнчившись.