Розділ 6

– Твоя кулінарна майстерність нікуди не ділася, хоч і готуєш вкрай рідко, – похвалила пані Зейріс.

– До тебе мені ще далеко, – усміхнувся, несучи посуд до миски з водою.

– То готуй частіше, – усміхнулася також, проте чоловік підозріло довго мовчав, а після цього почувся звук розбиття тарілок. Жінка здригнулася. – Соборо? – озирнувшись, побачила, що він закляк.

Хвиля темряви заполонила будинок, хлинувши просто до пана Зейріса. Чоловік впав на коліна, спершу тримаючись за місце, де на плечі був шрам, а тоді, коли перші відростки проникли в тіло, і за голову.

– Соборо! – пані Зейріс підхопилася з місця, трохи підійшовши до нього.

– Не підходь, благаю, – напружено вимовив. – Я більше не я. Просто біжи, кохана. І, якщо можна про таке просити, будь ласка, не забувай свого старого, – сльози покотилися по його щоках, беручи початок із небесно-блакитних очей, а на устах загорілася сяюча промениста усмішка, у котрій він не показав жодної краплини свого невимовного жалю, страху і болю. Чоловік хотів, щоб його запам’ятали усміхненим, немов те сонце, з його рудим волоссям та вусами.

– Та як такого можна забути?... Дурню! – вона плакала, не в змозі більше ступити ні кроку.

– Дякую. Кохаю тебе, Вікторіє, – усмішка не зникла, нехай і сльози чимраз дужчали.

– Я тебе теж, мій лицарю, мій Соборо, – пані Зейріс тремтіла, бачачи, скільки пітьми вже зникло всередині її коханого чоловіка.

– Усміхнись мені наостанок, люба. Я пам'ятатиму твою прекрасну усмішку вічно.

– Дурню, ти обіцяв піти разом! – вона не могла виконати його останнього прохання, як би не старалася, а він вже не відповідав.

Хвиля відчаю поглинула бідолашну з головою, коли усмішка на обличчі милого чоловіка зникла, припинилися сльози добрих очей, а ще за мить вони стали криваво-червоними, а волосся змінилося чорним. Щось, чим був одержимий пан Зейріс, видало задоволену гримасу:

– Це тіло навіть краще, ніж я думала, – невідома жінка встала, розминаючись, а на стіну вілкинулася темна тінь, тінь стрункої дівчини із довгим (до поясу) кучерявим волоссям. – О, а ти «та сама»? – пані Зейріс завмерла від страху, коли темні відростки наблизилися й до неї, та в ту мить двері відчинилися, а темряву зупинило сріблясто-бузкове сяйво.

– Вікторіє! Ти ціла? – той, кого жінка не сподівалася побачити до самої смерті й після неї, тепер тримав її, вбиту горем, за плечі.

– Раелю… Соборо…! – припала до нього, а юнак обійняв, ховаючи гіркий біль далеко в глибинах серця.

– Пані Зейріс… – Королева не могла сказати нічого, адже ніхто не міг знати напевне, що буде із чоловіком після очищення.

– Хвіст починає набридати, – невідома запустила новий темний промінь, до якого, цього разу, дівчина була готова, тож миттєво створила захист, котрий, на щастя, витримав. – Я точно бачила, що спогади клятого нащадка зникли, то як ви можете знову так солодко дивитися одне на одного?... Аж нудить!

– Ти… – почав Король, а його очі змінилися червоними. – Як посміла прибрати до рук тіло мого дядька, а тоді ще й покуситися на кохану дружину?!

– Що ж, мені треба було відволікти вашу увагу, а для цього найкраще прибрати когось із «найдорожчих». Хто ж знав, що ти врятуєш цей непотріб, – знизала плечима. – Хоча магії з неї трохи викачати можна. А щодо цього тіла… Я бачила багато прекрасних тіл там, та це мені припало до душі одразу: очі того юнака казали про закоханість. Він нищив моїх підданих, немов скажений, і тільки для того, щоб вижити, повернутися і сказати нарешті про свої почуття. Ця дратівлива комаха завдала мені такої шкоди, що майже померла, проте його ж енергія дала мені силу. Відчай в очах був солодким, – зашарілася із божевільною насолодою на обличчі і лихою посмішкою.

– Леє, ми маємо втихомирити цю божевільну, не завдаючи шкоди Соборо, – Король підійшов до коханої, міцно стиснувши кулаки. Юнак відчував, що може вибухнути будь-якої миті від тих почуттів, що вирували всередині, та навіть так не міг зрозуміти, що зараз відчувала пані Зейріс, устами коханого чоловіка якої якась нечисть розповідає про його страждання.

Мить тому він посадив поглинуту відчаєм жінку під стінку позаду них, де вона й досі сиділа із опущеною головою та плечима, тремтячи всім тілом від свого горя.

– Знаю… – енергетичний вибух позаду них, застав зненацька усіх присутніх.

До цього часу Король боявся, що магія пані Зейріс стане неконтрольованою через її емоційний стан, а зараз, відчуваючи довкола енергетичний вихор, жахався найближчого майбутнього. Він не хотів бачити її страждань в останні миті життя, а неконтрольована магія могла давати тільки страждання. Та вмить натиск спав, зосередившись виключно на чоловікові і не витрачаючи і краплини магії на простір довкола.

Пані Зейріс все ще тремтіла, проте вже не сиділа. Жінка поволі звелася, а тоді раптом підняла свою голову – і всі присутні зрозуміли, наскільки сильно помилялися.

– Лярво… – її смарагдові очі горіли лютою ненавистю. – Та як ти тільки смієш казати мені в очі про те, що обрала мого Соборо лише задля забави – познущатися?! – невідома вмить почала задихатися, проте на тілі не з’являлися жодні пути. – Бісова душо, та ти хоч знаєш, як він страждав від однієї тільки думки про те, що ніколи більше не повернеться в рідні краї із цієї проклятущої імперії?! Як плакав ночами, щоб діти не бачили його страждань вдень, як побивався через брехню стосовно тебе своєму названому братові та ліпшій подрузі?! Як сумував за малим племінником, яким жалюгідним почувався, коли не міг залишитися поруч, коли той втратив своїх батьків?! Ти спостерігала за цим, та? Грандіозне було видовище?! – та вже майже не стояла на ногах. – А як йому боліло твоє трикляте тавро також бачила?! Чи, може, спеціально посилала йому той нестерпний біль у такі моменти, що він не міг його показати, тож ховав за своєю променистою усмішкою?...