Розділ 5

Прокинувшись із жахливим відчуттям слабкості й пустоти, вона зауважила, що лежить у своїх покоях, а поруч мирно спить мале янголятко. Та вмить спогади повернулися. Підхопившись раптом, Королева поклала руку на свій живіт.

– Тільки не кажіть… – звернулася до лікаря, що якраз збирав речі після огляду.

– Ви вагітні, Ваша Величносте. За даними огляду, десь дев’ятий тиждень, – сльози покотилися по її блідих щоках. – Але, Ваша Величносте… Ви не раді?

– Як я можу не радіти?... – дівоче обличчя прикрасила усмішка, нехай сльози іще лилися з очей, а відчай змушував нутрощі перевертатися. – Просто думаю, чи пробачить мені це дитя за те, що позбавила батьківської любові?...

– Гадаю, це дитя ніколи не тримало на Вас образи, Ваша Величносте, – заспокійливо мовив чоловік. – Воно любить своїх батьків і вже жадає якнайшвидше з ними побачитися: в іншому випадку не росло б таким здоровим попри всі хвилювання матері. Тож, Ваша Величносте, потурбуйтеся про себе й своє дитя. Із цієї миті Ви маєте якомога менше хвилюватися.

– Так, гаразд, – втерла сльози. – Велике Вам дякую.

***

– Раелю… – тихо покликала, коли зайшла до кабінету після консультації з лікарем.

– Ти не можеш стукати перед тим, як заходиш до мого кабінету?… – роздратовано повернувся, адже до цього стояв спиною, дивлячись кудись у вікно. – І звертайся шанобливо.

– Вибачте, Ваша Величносте, – поклонилася. – Чи є у Вашої Величності хвилинка вільного часу для мене? – кожне слово дівчина вимовляла з гіркотою.

– Я хочу побути один зараз і розібратися. Не потрапляй мені на очі деякий час, гаразд? – сказав, як відрізав, немов вдаривши її громом.

– Звичайно, Ваша Величносте. Я залишу палац якнайшвидше, поклонилася й пішла.

Королева не знала, куди йде, а ноги самі привели до покоїв. Луна з Незою, що якраз приглядали за дитиною, одразу ж вийшли, побачивши розбитий стан своєї пані. А вона ж нещодавно тільки обіцяла собі не хвилюватися! Та помаранчеві очі й грубий тон коханого, який цілком її забув, розбили надію вщент. Тепер ніщо вже їй не допоможе. Перед очима поставали ті картинки возз'єднання родини у в’язниці і погляд чоловіка, котрий розповідав про невдалу спробу самогубства власної дружини, немов то стосувалося когось незнайомого.

Сльози побігли рікою і дедалі посилювалося при вигляді сина, котрий все ще не прокинувся і голосу котрого вона не може навіть почути на прощання. Сівши на краю ліжка, Королева вже за звичкою взяла дитячу руцю у свої долоні, щоб відчути її тепло. Тільки за кілька хвилин прийшло усвідомлення: на ній нема рукавичок. Схаменувшись, дівчина відпустила синову руцю й просто пішла до виходу.

«Дитя моє, вибач свою матір… Я не знаю, що тепер робити, куди йти… але все буде гаразд. Спершу знайдемо із тобою помешкання, а тоді вже зможемо й роботу знайти. Дамо татові час на роздуми, гаразд? Йому зараз складно… але тато не поганий. Можливо, він не пам’ятає маму, проте все ж можна почати спочатку, правда ж? Або ж іще пані Зейріс не написала… можливо, вона вже знайшла для нас ліки. Нічого, все буде добре. Зараз, зараз мама щось придумає…»

– Мамо, куди ти йдеш?... – почувся позаду сонний голос. На мить вона не змогла поворухнутися, а тоді повільно озирнулася, побачивши своє янголятко.

– Не знаю, маленький, але мамі треба йти. Тато потурбується про тебе, – усміхнулася лагідно крізь сльози.

– Я не хочу, щоб ти йшла! – підбіг аж занадто швидко як для того, хто тільки-но прокинувся після місяця хвороби, й схопився за поділ її спідниці, а відтак заплакав. Королева впала на коліна перед ним, не в силах відштовхнути маленькі руці.

– Сонечко, до мами не можна торкатися, – почала обережно, – це небезпечно для тебе.

– Матуся не може бути небезпечною! – обійняв її міцно-міцно. – Матусі сумно й боляче – я це відчуваю… не можна йти! Ми з татом маємо бути поруч! – вагаючись, Королева обійняла малюка також.

– Мій маленький, тато зараз не хоче маму бачити… йому потрібно подумати.

– Тато казав, що, навіть якщо здавалося, що хочеться побути наодинці, він ішов до нас, бо ми завжди даруємо йому тепло. Матусю, зробімо це знову!

– Але… – вона вагалася.

Що як дитина злякається, побачивши сварку батьків? Та хлопчик вже взяв її за руку, вимогливо й рішуче дивлячись на неї, тож дівчина звелася. Малеча потягнув мати до кабінету. Йшли вони доволі повільно, проте все-таки дійшли. Увійшовши, хлопчик побачив тата, а той закляк, помітивши такого гостя, а тоді насупився, перевівши погляд на дружину.

– Тату! – злився маленький, а дорослі здригнулися, вперше бачачи його таким. – Матуся плаче, а ти ось так на неї дивишся замість втішити! Як тільки не соромно!?

– Ні, Ноелю, тато не винен… – схвильовано й налякано почала дівчина. – Тато не пам’ятає…

– Ну то й що?... Хоч пам’ятає, хоч ні, тато не має доводити матусю до сліз! Він сам казав насварити, якщо таке колись трапиться!

– Тато, справді, таке казав?... – вражено вимовила, дивлячись на чоловіка.

– Казав, – підтвердив Король, немов то її зовсім не стосувалося.

– Коли тато збирався їхати, матусю. А ще казав, що йому неспокійно… Але, тату, яка б не була причина, це лише відмовки! Ти маєш перепросити в матусі й сказати дещо, як зазвичай, – підбіг до батька, відпустивши мамину руку. – А ще матуся мусить бути з нами! – хлопчик потягнув його за руку до матері, через що ті майже торкнулися долонями, та дівчина вчасно відсахнулася.