Розділ 4

Йдучи до їдальні, Королева розмірковувала про те, якими саме словами зустріне чоловіка. Минув вже тиждень, як вони востаннє бачилися. По-перше, їй варто було сказати, як вона сумувала, як непокоїлася, як кохає його, врешті-решт. По-друге, звичайно, розповісти про неймовірний подарунок Луни й Нези. Була ще ціла купа іншого, проте, побачивши юнака, що сидів за столом, чекаючи на неї, не змогла згадати нічого з того. У голові лунали тільки одні слова:

– Раелю, негіднику, ну і як це назвати?... – він запитально здійняв брову, повернувшись із роздумів.

– І тобі привіт, люба дружино.

– Неза ж тобі передала оберіг, чи не так?... – він трохи вдавився, згадуючи ту ситуацію.

– Так, передала, хоч і своєрідним способом, – ніяково мовив.

– То чому він знову опинився в мене?

– Я повернув перед від’їздом. Заходив до тебе і дитяти, поки ви спали. Чому це тебе так турбує? У мене є кращий, – показав на стрічку на зап’ясті, яку дівчина раніше пов’язала.

– Ти досі її носиш? – зворушено прикрила рота руками.

– Навіть не розв’язував.

– Ну от і як тебе після цього не любити, м? – усміхнулася лагідно. – Як ти взагалі? Не поранений?

– Трохи змучився, проте цілий. Ще терпимо. А як твоє здоров'я? Чув, ти навіть лікаря не кликала…

– Після відпочинку все минулося, тож вирішила не турбувати. Погодься, виглядаю краще, ніж тоді.

– Важко не погодитися. Здається, що навіть трохи у вазі збільшилася. Око тішиться.

– Хто таке жінкам каже, Раелю?... – з усмішкою похитала головою. – Але дякую.

– Перепрошую, пані, певно, цей Король вже давно не заглядав у книжку із назвою: «Тисяча й одна фраза, яку не можна казати жінкам (скорочене видання)».

– Ну й жартівник, – сміялася вона, а той залишався понурим, попри всі спроби усміхнутися.

– Леє, я божеволію… – дівчина здригнулася перше від такого звернення, а відтак і від сенсу почутого. Глянувши на нього, побачила вираз обличчя, просякнутий гірким смутком. – Хочу торкнутися тебе. Знаю, що не можна, але вже не витримую: я боюсь забути, як відчувається твоя ніжна й тепла шкіра, – Королева звелася, підійшовши до нього ближче.

– Заплющ очі, Раелю.

– Навіщо?...

– Просто зроби це і довірся мені, гаразд? – дивилася просто в очі, і після хвилини споглядання в її очі натомість він скорився. – Молодець, любий. Дозволь своїй уяві домалювати картинку за тебе, – дівчина поклала свою долоню на щоку коханому, провівши великим пальцем по вустах, через що він здригнувся, майже розплющивши очі. – Я пізніше все поясню, – Король відчував наближення її обличчя спершу до щік, пізніше до повік, чола. І наближення те було таким щільним, що мало не стало дотиком. – Зосередься, Раелю, – Королева запустила долоню в його волосся, водночас легенько подувши у вухо, від чого здригнувся, а тілом пішли приємні сироти. – Відкинь усі думки й зосередься на відчуттях, – шепіт дівчини проносився тілом новою хвилею сиріт, було трохи лоскітно, але неймовірно приємно.

Це відчуття граничного наближення поволі перейшло до вуст. Але уява домальовувала картинку, вже не піддаючись ніякому контролю. Вони ділили між собою ніжний, проте пристрасний поцілунок, який згодом разом із устами Королеви переріс у дрібні дотики до його шиї, від яких голова йшла обертом. Одна її рука блукала між його плечем, грудьми й торсом, тоді як інша поволі опустилася на стегно. Солодкий п’янкий аромат волосся дівчини, її тіла повністю заполонив все довкола, немовби витіснивши прісне повітря.

Дихання Короля ставало дедалі більш швидким і млосним, він тремтів. Це солодке відчуття поволі спало. Повільно розплющив малиново-рожеві очі, у яких проте ще виднілася прозора матова плівка. Колишній спокійний вираз обличчя «Короля» змінився розпашілим юнацьким.

– Кохаю тебе, Раелю, – вона виглядала так само: пришвидшене дихання, розпашіле обличчя, сяючі очі.

– І я тебе… – промовив трохи більш низьким голосом, ніж зазвичай, а та вражено відсахнулася. – Я тебе теж кохаю, Леє.

– Ти відчуваєш?... – дівчина майже плакала.

– Так, тому й кажу, що божеволію.

– Господи… – на мить прикрила рота руками, а тоді наблизилася знову, обхопивши руками його шию, проте не торкаючись тілом. – Нічого, коханий, пані Зейріс старанно працює для нас, тож скоро протиотрута буде готова. Нам залишилося ще трохи почекати. А поки що радітимемо тому, що маємо, – вона відчувала його руки біля своєї талії.

* * *

Додавши щось у пробірку, пані Зейріс почала записувати результати. Руки затремтіли, коли побачила власноруч виведені цифри. Вмить перегорнувши свої записи на кілька аркушів назад, жінка впала на коліна, випустивши стос на підлогу.

– Люба, що сталося?! – двері в цю частину будинку якраз відчинилися. Пан Зейріс підбіг до неї, опустившись на коліна трохи позаду, і ніжно поклав руки на плечі.

– Зворотнього ефекту неможливо досягти… вони поклали заборонений стабілізатор. Протиотрути не існує! – у відчаї вона закрила обличчя руками й гірко заплакала.

– Ти не маєш так пробиватися через це, серденько: зробила ж усе, що могла, – намагався втішити дружину. – Поглянь тільки, скільки всього дослідила. В інших би півжиття на те пішло! А ти лише місяць витратила!