Розділ 3

Усередині палацу сьогодні було незвично тихо й порожньо. Вона хотіла думати, що Король все ще не повернувся із зачистки, та лицарі на задньому дворі доводили протилежне. Ще секунду тому Блекіріус, що якраз йшов у справах, підтвердив цей факт.

«Його Величність повернувся ввечері. Лицарі кажуть, зачистка пройшла неймовірно швидко через повну зосередженість Його Величності. Ніхто навіть не поранений. Та я не знаю, чи все з Його Величністю добре: це вперше Його Величність не зустрів Вашу Величність та й зовсім не питався про час Вашого прибуття, полишивши всі спроби піти за Вами», – лунали в голові його слова, поки швидко йшла до кабінету.

Легенько постукала у двері. Почулося тихе «заходь». Увійшовши до кабінету, Королева побачила свого чоловіка, цілком зосередженого на роботі.

– Раелю, я повернулася, – на мить він полишив справи, глянувши на неї. Синьо-фіолетові очі змінилися білими.

– Я знаю, – мовив тихо, поволі повертаючись до попереднього заняття. – Відчув твоє наближення. Певно, треба було зустріти?... – байдужість у його голосі змусила клубок підступити до горла, проте Королева не дозволяла собі плакати.

– Твої почуття… ти нічого до мене не відчуваєш?... – «Благаю, не відповідай занадто швидко!»

– Саме так, – не подумав ні секунди, вразивши дівчину цими словами, немов громом.

– Що робитимеш із цим? Виженеш із палацу? – мовила майже нечутно тремтячим голосом.

– Чому я маю? – відклав всі папери, зосередивши увагу на дружині. – Те, що мої почуття зникли, не означає, що я не пам'ятаю, як добре мені з тобою. Ти моя дружина, мати нашої дитини, Королева нашого народу. І ти невинна в моїх змінах.

– Дякую, що вважаєш так… Більше тебе не відволікатиму: лише скажи, де зараз наше янголя. У палаці занадто тихо, – Король здригнувся, змінивши колір очей на жовтувато-сірий. Королева перелякалася такій реакції.

– Він захворів… – відвів погляд із гіркотою. – Лежить із лихоманкою від учора й не прокидається й на мить. Лікарі нічого зробити не можуть, – дівчина прикрила рота руками. – У наших покоях за ним доглядають Луна та Неза.

– Я піду… – кивнув, повертаючись до паперів. – І Раелю, – запитально зиркнув, звівши брову, – не забудь як слід поїсти та зробити перерву.

– Гаразд, – неуважно мовив.

Вона лише важко зітхнула, підійшовши до його столу. Із купи чистих аркушів взяла один, написавши щось на ньому поки що вільним пером. Коли чорнила висохли, Королева поклала цей аркуш між інших документів в одному із високих стосів і пішла. Ще деякий час юнак дивився їй услід, відтак повернувшись до роботи.

У той же час вона щосили бігла до покоїв попри всю втому, що накопичилася за час мандрівки та через безсонну ніч. Коли відчинила двері якомога тихіше, побачила, як сполошилися Неза та Луна, не створюючи проте ніякого шуму. Покоївки підбігли до неї, обійнявши міцно-міцно.

– З поверненням, – мовила Луна.

– Моя пані, ми хвилювалися за Вас, – додала Неза.

– Дякую, я також сумувала.

Після обіймів сестри розповіли про те, як кілька годин вмовляли Короля піти працювати й запевняли, що покличуть його, як тільки дитина прокинеться. Королева знову подякувала й попросила їх вийти. Двері тихо зачинилися.

Дівчина підбігла до ліжка, сівши якомога ближче до хворого, проте впевнившись, що не торкається його й не наближається на відстань, достатню для передачі тепла. Хлопчик лежав під ковдрою із холодним компресом на голові і важко дихав. Його пухкенькі щічки хворобливо розчервонілися, а маленьке обличчя виглядало блідим.

Сльози, стримувані до цього часу, потекли із її втомлених очей.

«Що тепер робити?... Мій коханий чоловік більше нічого не відчуває; син важко хворіє, а я навіть не можу до нього торкнутися! Якби ж тільки послухалася тоді Раеля й не поїхала до клятого покидька…! Я зруйнувала все, що ми так довго будували разом… і в покарання залишуся одна», – Королева ридала, відчуваючи дедалі більшу гіркоту на душі.

«Не плач, Леє».

«Ти не одна».

«Ми завжди поруч».

«Ти сильна».

«Все минеться».

«Ти невинна».

«Досить нюні розпускати!»

«Ви будете щасливі».

«Надія є».

«Він досі тебе кохає!»

«Знайди в собі сили повірити у вас».

«Повір у себе».

«Твоє дитя сумуватиме, якщо ось так плакатимеш».

Ці й інші слова жіночих і чоловічих голосів долинали з нізвідки й одночасно звідусіль, створюючи круговерть, та на перший план виходила одна фраза: «Він досі тебе кохає!». На тілі відчувалися теплі дотики багатьох, немов її обіймали з усіх боків. Розплющивши очі, Королева побачила всю свою сім'ю в людській подобі, а тоді одразу ж втерла сльози.

«Вибачте мені мої сльози, – поклонилася з усмішкою, а в очах блиснула надія з рішучістю. – Я рано віддалася безнадії й відчаю. Дякую за вашу підказку».

«Наше дитя все зрозуміло», – лагідно усміхнувся хтось.