Глава 18

 Алін

Після ночі в печері ранкове повітря здавалося особливо свіжим.

Алін ішов лісовою стежкою разом із Павлом та Христиною. Сонце вже піднялося над горами, і його промені пробивалися крізь гілки дерев.

Уперше за всю ніч можна було не боятися, що з-за найближчого дерева раптом вистрибне вампір.

Принаймні Алін дуже на це сподівався.

Христина несла уламок каменю, загорнутий у тканину.

— Треба придумати, як його носити, — сказала вона. — Постійно тримати в руках незручно.

— Головне — не загубити, — відповів Павло.

— Дякую. Без вас я б точно не здогадалася.

Алін усміхнувся.

— Ви знову починаєте?

— Ми нічого не починаємо, — відповіла Христина.

— Саме так, — підтримав Павло.

Алін похитав головою.

Раптом він почув голос.

— Аліне...

Чоловік завмер.

Павло пройшов ще кілька кроків, перш ніж помітив, що товариш відстав.

— Що сталося?

Алін підняв руку, закликаючи мовчати.

— Аліне...

Цього разу голос почули всі.

Павло миттєво вихопив пістолет.

Христина розгорнула тканину й узяла камінь.

Алін відчув, як шалено забилося серце.

Він знав цей голос.

— Бабусю?

Тиша.

Алін почав озиратися.

— Параскево!

— Я тут.

Голос долинув зі сторони скель.

Алін побіг туди.

— Стій! — гукнув Павло.

Та він уже не слухав.

Між двома скелями виднівся вузький темний прохід.

Алін зупинився перед ним.

Усередині стояла жінка.

Сива.

Бліда.

Знайома.

І водночас зовсім інша.

Її очі світилися неприродним червоним блиском.

— Бабусю...

Параскева зробила крок уперед, але зупинилася там, де закінчувалася тінь.

Сонячний промінь лежав на землі між нею та онуком.

— Алін.

Він усміхнувся.

В очах защипало.

— Ти мене пам'ятаєш.

Параскева сумно подивилася на нього.

— Дивне запитання. Як я можу забути свого онука?

Алін рушив до входу.

— Не підходь.

Він зупинився.

— Чому?

— Бо я не знаю, наскільки добре зможу себе контролювати, якщо ти опинишся поруч.

Алін подивився на неї.

— Ти не заподієш мені шкоди.

— Ти завжди був занадто впевнений у мені.

— Бо ти моя бабуся.

— Тепер я ще й вампір.

До них підійшли Павло та Христина.

Павло не ховав пістолета.

Параскева помітила це.

— Твій товариш розумніший за тебе.

— Він просто нікому не довіряє, — відповів Алін.

— Я все чую, — буркнув Павло.

Христина ледь усміхнулася.

Параскева перевела погляд на неї.

А потім — на камінь.

Усмішка миттєво зникла з її обличчя.

Вона відступила вглиб печери.

— Звідки це у вас?

Христина подивилася на уламок.

— Ми знайшли його в печері.

— Самі?

— Так.

Параскева похитала головою.

— Вам дуже пощастило залишитися живими.

— Ви знаєте про камінь? — запитала Христина.

— Чула про нього.

— Від кого?

Параскева не відповіла.

Христина зробила крок ближче.

— Моя бабуся теж про нього знала.

Стара жінка уважніше подивилася на дівчину.

— Твоя бабуся?

— Так.

— Як її звали?

— Катерина Онищенко.

Параскева замислилася.

Саме ім'я, схоже, нічого їй не сказало.

— Звідки вона була?

— Із Великого Озера.

Параскева різко підняла голову.

— Великого Озера?

— Так.

Вона підійшла трохи ближче до світла, але не перетнула межу тіні.

— Катерина Онищенко... з Великого Озера...

Христина насторожилася.

— Ви її знали?

Параскева не відповіла.

Натомість запитала:

— Її називали Знаючою?

Христина завмерла.

Павло подивився спочатку на неї, потім на Параскеву.

— Так, — нарешті відповіла Христина. — Називали.

— Тоді це вона.

Христина зробила ще один крок.

— Ви справді знали мою бабусю?

— Знала.

— Звідки?

Параскева подивилася на камінь у її руці.

— Твоя бабуся багато чого знала.

— Саме тому її називали Знаючою?

— Частково.

— Що це означає?

Параскева мовчала.

Христина почала втрачати терпіння.

— Вона розповідала мені про цей камінь. Казала, що вампіри його бояться. Але ніколи не пояснювала, звідки сама про нього знає.

— І правильно робила.

— Чому?

— Деякі знання небезпечні самі по собі.

Павло втрутився:

— Зараз ці знання можуть урятувати нам життя.

Параскева перевела погляд на нього.

— А можуть і забрати.

— Що ви знаєте про камінь?

— Менше, ніж знала Катерина.

Христина здивувалася.

— Моя бабуся знала більше за вас?

— Набагато.

— Тоді звідки вона все це знала?

Параскева подивилася Христині просто в очі.

— Це тобі мала розповісти вона.

— Вона померла.

На обличчі Параскеви промайнув смуток.

— Не знала.

— Тому тепер я питаю вас.

Параскева мовчала кілька секунд.

— Я можу розповісти лише те, що знаю сама. Але не зараз.

— Чому?

Параскева раптом повернула голову.

Завмерла.

Алін одразу помітив зміну.

— Що сталося?

— Вас шукають.

Павло озирнувся.

— Вампіри?

— Сонце вже зійшло. Вони зараз ховаються так само, як я.

— Тоді хто?

Параскева подивилася на камінь.

— Люди, які їм служать.

Запала тиша.

— Люди служать вампірам? — перепитала Христина.

— Деякі.

— Навіщо? — запитав Павло.

— Причини різні. Гроші. Страх. Влада. Обіцянка захисту. А декому вампіри обіцяють те, чого люди прагнули споконвіку.

— Безсмертя, — здогадався Алін.

Параскева кивнула.

Павло похмуро промовив:

— І заради цього вони готові допомагати вбивцям.

— Люди здатні на багато речей, коли дуже чогось хочуть.

Христина загорнула камінь у тканину.

— Вони знають, що він у нас?

— Знають.

— Звідки?

— Вампіри, які чекали біля печери, бачили вас. Вони вже передали звістку своїм людям.