Глава 17

У печері панувала тиша.

Її порушувало лише важке дихання трьох подорожніх та зрідка — шурхіт із боку входу.

Вампіри залишалися там.

Вони не могли наблизитися до каменя, але й не збиралися йти. Чекали, поки люди самі вийдуть назовні.

Христина сиділа, притулившись спиною до холодної стіни. У її долонях ледь мерехтів уламок.

— Вони чекають, — прошепотіла вона. — Хочуть, щоб ми самі вийшли.

Павло вдивлявся в темряву.

— І поспішати їм нікуди.

— Нам теж, — відповів Алін. — Залишаємося тут до світанку.

Ззовні почулося шипіння.

Христина міцніше стиснула камінь.

Його світло здригнулося.

— Спокійно, — нагадав Павло.

Вона глянула на нього.

— Це ви мені кажете?

— А що?

— Кілька годин тому камінь мало не вибухнув у ваших руках через гнів.

Алін тихо засміявся.

Павло насупився.

— Дуже смішно.

— Трохи є, — погодився Алін.

Навіть Христина всміхнулася.

Напруга на мить відступила.

Та незабаром усмішка зникла з її обличчя.

Світло каменя слабшало.

— Павле...

Він теж помітив.

— Чому він гасне?

— Може, ми виснажуємо його?

Алін присів поруч.

— Або він реагує на нас.

Христина згадала бабусині слова.

Колись вони здавалися лише красивою фразою:

Світло не просто відганяє темряву. Воно показує правду.

Тепер Христина починала розуміти їх інакше.

— Давайте всі торкнемося його.

— Це безпечно? — запитав Павло.

— Не знаю.

— Чудово.

— Є кращі пропозиції?

Павло простягнув руку.

— Немає.

Алін зробив те саме.

Троє торкнулися каменя.

Спочатку нічого не сталося.

А потім світло стало рівнішим.

Не яскравим.

Не сліпучим.

Але достатньо сильним, щоб освітити їхні обличчя.

Христина здивовано подивилася на чоловіків.

— Він реагує на всіх нас.

— Отже, тримаємося разом, — сказав Алін.

Ззовні щось ударилося об каміння.

Павло миттєво повернув голову.

— Вони нервують.

— Нехай, — відповіла Христина.

Минали хвилини.

Потім години.

Час у темряві майже перестав існувати.

Нарешті Христина не витримала:

— Розкажіть щось.

— Що саме? — запитав Павло.

— Будь-що. Тільки не про вампірів.

Павло задумався.

— Коли я був малим, постійно тікав до річки.

— Тікав?

— Мати забороняла ходити самому. Тому я, звісно, ходив.

Христина засміялася.

— Слухняною дитиною ви не були.

— Надзвичайно слухняною. Особливо коли мене не бачили.

Навіть Алін усміхнувся.

— І що ти там робив?

— Усе. Купався, ловив рибу, лазив де не треба. А потім повертався додому весь у багні й отримував прочухана.

— І наступного дня знову йшли? — здогадалася Христина.

— Звісно.

Вона похитала головою.

— Нічого не змінилося.

— Що це означає?

— Ви досі спочатку лізете в небезпеку, а потім думаєте.

Алін уже відверто засміявся.

— Мені подобається Христина.

Павло кинув на нього сердитий погляд.

— Дуже радий.

На кілька хвилин вони майже забули, що біля виходу чатують істоти, здатні їх убити.

Потім Алін знову замовк.

Христина помітила це.

— Про що думаєте?

— Про бабусю.

Павло посерйознішав.

— Параскеву?

Алін кивнув.

— У дитинстві мені здавалося, що вона може захистити мене від усього. Якщо хтось образив — ішов до неї. Якщо боявся — теж.

Він опустив голову.

— А тепер вона сама стала тією, від кого люди повинні захищатися.

— Вона не обирала цього, — тихо сказала Христина.

— Знаю.

Алін стиснув кулак.

— Якщо існує спосіб повернути її назад, я його знайду.

Павло подивився на товариша.

— Знайдемо.

Алін підняв голову.

— Ми?

— А ти думав, після всього цього ми просто розійдемося по домівках?

Христина кивнула.

— Спочатку розберемося з тими, хто перетворив вашу бабусю. А потім шукатимемо спосіб їй допомогти.

Алін нічого не відповів.

Але камінь раптом засвітився трохи яскравіше.

Минув іще якийсь час.

Ззовні почулося неспокійне шипіння.

Павло підвів голову.

— Щось змінилося.

Алін теж прислухався.

Вампіри більше не стояли спокійно.

Їхні силуети рухалися біля входу.

І тоді на каміння впав тонкий промінь світла.

Перший.

Ледь помітний.

Але цього вистачило.

Один із вампірів різко відскочив.

Пролунав лютий крик.

Христина підвелася.

— Світанок.

Ще один промінь проник до печери.

Потім другий.

Вампіри почали відступати до дерев.

— Зачекайте, — сказав Павло. — Не вибігаємо одразу.

Христина кивнула.

Цього разу ніхто не збирався ризикувати без потреби.

Вони чекали.

Сонячного світла ставало дедалі більше.

Один за одним вампіри зникали між деревами, шукаючи темряву й укриття.

Нарешті біля входу нікого не залишилося.

— Тепер? — запитала Христина.

Павло піднявся.

— Тепер.

Алін узяв свої речі.

Троє вийшли з печери.

Після довгої ночі ранкове повітря здалося неймовірно свіжим.

Христина примружилася від сонця.

Павло озирнувся на темний вхід.

Вони пережили ніч.

Знайшли камінь.

Навчилися хоча б трохи ним користуватися.

Але це була ще не перемога.

— Ходімо, — сказав Алін.

Вони рушили лісовою стежкою.

І саме там, серед дерев, Алін незабаром побачить ту, зустріти яку вже майже не сподівався.

Свою бабусю Параскеву.