Глава 16

                              Павло, Христина, Алін

Троє союзників повільно йшли лісовою стежкою.

Небо вже починало світлішати. Пахло вологою землею та ранковим лісом.

Камінь переходив із рук у руки. Зараз його несла Христина.

— Скоро світанок, — сказав Павло, глянувши на обрій. — Треба протриматися ще трохи.

Алін кивнув.

Раптом попереду зашелестіли кущі.

Усі троє зупинилися.

Павло потягнувся до пістолета.

— Хтось іде.

Христина підняла камінь.

Між деревами з'явилася постать.

Стара жінка.

Вона рухалася повільно, трохи згорбившись.

Алін раптом завмер.

— Не може бути...

Жінка зробила ще кілька кроків.

Тепер її обличчя стало добре видно.

— Бабусю...

Павло різко подивився на товариша.

Христина теж усе зрозуміла.

— Це Параскева?

Алін не відповів.

Він дивився лише на стару.

— Алін... — промовила вона.

В її голосі ще залишалося щось людське.

Але очі світилися неприродним червоним блиском.

Алін зробив крок уперед.

— Бабусю.

Параскева теж рушила до нього.

Камінь у руках Христини раптом засвітився яскравіше.

Стара зупинилася.

На її обличчі промайнув біль.

— Не підходь.

Алін завмер.

— Чому?

— Не підходь до мене, онучку.

— Я не боюся тебе.

— А треба.

— Ти моя бабуся.

Параскева сумно всміхнулася.

— Колись була.

— І зараз є.

Вона похитала головою.

— Ти не знаєш, як це.

Алін зробив ще один крок.

— Тоді розкажи.

— Аліне, — тихо попередив Павло.

Але чоловік навіть не озирнувся.

Перед ним була бабуся, про яку він стільки розповідав.

Жінка, яка навчила його української.

Жінка, яку вампіри перетворили на одну з них.

— Я шукав тебе, — сказав Алін.

Параскева опустила очі.

— Дарма.

— Ні.

— Ти нічого не можеш змінити.

— Звідки ти знаєш?

Параскева підняла голову.

— Бо я вже не людина.

— Але ти мене впізнала.

Стара мовчала.

— Ти розмовляєш зі мною, — продовжив Алін. — Ти не напала. Ти наказала мені не наближатися, бо боїшся нашкодити мені. Отже, ти все ще моя бабуся.

Параскева заплющила очі.

Її обличчя спотворилося.

Наче всередині неї відбувалася боротьба.

— Іди звідси, Аліне.

— Без тебе не піду.

— Іди!

Її голос змінився.

Христина здригнулася.

Павло вихопив пістолет.

— Павле, ні! — різко сказав Алін.

— Я не стріляю.

— Не треба навіть направляти на неї зброю.

Павло повільно опустив руку.

Параскева важко дихала.

— Ви знайшли камінь, — сказала вона.

Христина насторожилася.

— Ви знаєте про нього?

Стара перевела погляд на блакитний уламок.

— Знаю достатньо.

— Тоді скажіть, чи можна з його допомогою повернути вампірові людську природу? — одразу запитав Алін.

Параскева подивилася на онука.

— Не знаю.

— Але це можливо?

— Я сказала: не знаю.

Алін не відступав.

— Тоді я дізнаюся.

— Аліне...

— Якщо існує хоча б один спосіб, я його знайду.

Параскева сумно всміхнулася.

— Такий самий упертий, як твоя мати.

Алін уперше за всю розмову теж ледь усміхнувся.

— І як ти.

— Можливо.

Раптом Параскева насторожилася.

Повернула голову до лісу.

— Вам треба йти.

— Чому? — запитала Христина.

— Вони йдуть.

Павло одразу зрозумів.

— Інші вампіри?

Параскева кивнула.

— Вони знають, що камінь у вас.

— Звідки?

— Ви думаєте, вас просто чекали біля печери?

Павло та Христина переглянулися.

— Скільки їх? — запитав Павло.

— Забагато.

Алін підійшов ще ближче.

— Ходімо з нами.

Параскева різко відступила.

— Ні.

— Бабусю...

— Скоро зійде сонце.

Тепер Алін зрозумів.

Параскеві треба було знайти укриття.

— Де тебе шукати?

Вона мовчала.

— Я все одно не припиню пошуків.

— Знаю.

Параскева подивилася на нього востаннє.

— Тоді, можливо, ми ще побачимося.

Вона відступила між деревами.

— Бабусю!

Параскева зупинилася.

— Дякую, що не забула мене, — сказав Алін.

Стара нічого не відповіла.

За мить її вже не було.

Алін продовжував дивитися туди, де вона зникла.

Христина підійшла ближче.

— Вона вас пам'ятає.

— Так.

— І любить, — додав Павло.

Алін повернувся до нього.

— Звідки ти знаєш?

— Якби не любила, не прийшла б попереджати.

Алін мовчки кивнув.

Десь далеко між деревами пролунав крик.

Христина міцніше стиснула камінь.

— Схоже, Параскева мала рацію.

Павло перевірив зброю.

— Тоді йдемо.

Алін востаннє озирнувся.

Тепер у нього була ще одна причина перемогти.

Не помста.

Надія.

Якщо Параскева все ще пам'ятала його, говорила з ним і боролася зі своєю новою природою, значить, можливо, не все було втрачено.

І Алін збирався з'ясувати це за будь-яку ціну.