Глава 15

            Павло, Христина, Алін

М'яке блакитне світло поступово заповнювало печеру.

Павло, Христина та Алін стояли неподалік від виходу, вдивляючись у темряву.

Звідти долинали тихі кроки.

Вампіри нікуди не пішли.

Вони чекали.

— Не поспішай, — тихо сказав Алін. — Ми ще не знаємо, на що здатний камінь.

Христина кивнула.

Уламок лежав у її долонях.

Цього разу вона намагалася не думати ані про викрадення, ані про загиблих рідних.

Захистити Павла.

Захистити Аліна.

Вибратися звідси живими.

Тільки це.

Камінь потеплів.

— Христю? — насторожився Павло.

— Усе добре.

Світло стало яскравішим.

Христина зробила крок до виходу.

І раптом від каменя розійшлося блакитне сяйво.

Воно утворило перед трійцею напівпрозору завісу.

З темряви почувся крик.

Павло вихопив пістолет.

— Що сталося?

Алін вдивлявся вперед.

— Один із них спробував наблизитися.

— І?

— Відступив.

Христина подивилася на камінь.

— Він нас захищає.

— Поки що, — застеріг Павло.

Вона кивнула.

Це було справедливо.

Вони надто мало знали про силу, яку тримали в руках.

Трійця повільно рушила до виходу.

Блакитний захист рухався разом із Христиною.

Вампіри залишалися серед дерев.

Тепер Павло вже бачив їх.

Чотири постаті.

Можливо, далі ховалися й інші.

— Не зупиняємося, — прошепотів Алін.

Христина зробила ще кілька кроків.

Раптом світло здригнулося.

Вона важко вдихнула.

— Христю?

— Нічого.

— Ви зблідли.

— Я сказала, що все добре.

Павло вже знав цей тон.

— Дайте камінь мені.

— Павле...

— Христю.

Вона подивилася на нього й цього разу не стала сперечатися.

Павло прийняв уламок.

Одразу повернулися спогади.

Соломійка.

Ганнуся.

Їхні вбивці були зовсім поруч.

Варто було лише подивитися в темряву — і всередині знову піднімалася ненависть.

Світло каменю затремтіло.

— Павле, — тихо сказала Христина. — Не про них.

Він заплющив очі.

— Легко сказати.

— Тоді думайте про те, кого хочете захистити.

Павло розплющив очі.

Першою він побачив Христину.

Потім Аліна.

Світло вирівнялося.

Павло здивовано поглянув на камінь.

— Вийшло.

— Я ж казала.

Вони продовжили шлях.

За деякий час Павло відчув слабкість у руці.

— Алін.

Той зрозумів без пояснень і прийняв камінь.

Отже, сила мала ціну.

Людина не могла підтримувати захист нескінченно.

— Треба змінюватися, — сказав Алін.

— По черзі, — погодилася Христина.

Тепер у них був план.

Один ніс камінь і підтримував захист.

Двоє інших стежили за вампірами.

Потім мінялися.

Так вони вийшли з печери.

Вампіри рушили слідом.

Але не наближалися.

— Вони чогось чекають, — сказав Павло.

— Може, поки ми втомимося, — припустила Христина.

Алін похмуро кивнув.

— Тоді не можна витрачати силу даремно.

Небо на сході вже починало світлішати.

Світанок наближався.

Один із вампірів раптом зник між деревами.

Потім другий.

— Відступають, — сказала Христина.

— Через сонце, — відповів Алін.

Незабаром серед дерев не залишилося жодної постаті.

Проте Павло не опустив зброї.

— Не розслабляємося.

Христина подивилася на нього.

— Навіть не збиралася.

Коли перші сонячні промені торкнулися гір, трійця нарешті дозволила собі зупинитися.

Алін простягнув камінь Христині.

Вона не взяла його.

— Що?

— Треба щось придумати, — сказала дівчина. — Ми не можемо постійно передавати його з рук у руки.

Павло подивився на невеликий уламок.

— Можна зробити оправу.

— Або три, — додав Алін.

Христина зрозуміла.

— По одному уламку кожному?

— Якщо великий камінь дозволить відокремити ще два.

Павло подивився назад, у бік печери.

Повертатися туди просто зараз йому зовсім не хотілося.

Але думка була правильною.

Один камінь захищав лише доти, доки той, хто його тримав, міг зберігати спокій і сили.

Три могли змінити все.

— Спочатку повернемося в село, — вирішив Павло. — Відпочинемо. Поїмо. А потім будемо вирішувати, що робити з каменем.

Алін кивнув.

Христина подивилася на ранкове небо.

Вони знайшли те, заради чого прийшли в гори.

Але тепер перед ними постало значно складніше питання.

Як перетворити знайдену силу на зброю проти тих, хто зруйнував їхні життя?

І при цьому самим не стати такими, як вони.