Глава 14

                              Павло, Христина, Алін

Христина повільно розплющила очі.

Спочатку вона бачила лише темряву.

Потім — обличчя Павла, який схилився над нею.

— Христю?

Дівчина моргнула.

— Павле...

Він міцно тримав її за руку.

— Як ви?

— Голова трохи паморочиться.

— Тоді лежіть.

— Ні.

Христина спробувала підвестися.

Павло хотів заперечити, але дівчина вже сіла.

— Я згадала дещо важливе.

Алін, який стежив за входом до печери, повернувся.

— Про камінь?

— Так.

Христина подивилася на блакитний уламок, що лежав неподалік.

— Бабуся казала, що його сила залежить від людини, яка ним користується.

Павло насупився.

— Що це означає?

— Камінь відчуває наміри. Якщо людина торкається його зі спокійним серцем і не бажає зла, він допомагає.

— А якщо ні?

Христина подивилася на нього.

— Якщо людиною керують страх, ненависть або гнів, камінь може стати небезпечним навіть для неї самої.

Павло перевів погляд на уламок.

— Тому ви знепритомніли?

Христина задумалася.

— Можливо. Я була налякана. Мене щойно викрали, потім ми загубили Аліна, знайшли камінь, а біля виходу з'явилися вампіри...

— Достатньо причин, — погодився Алін.

Павло обережно підняв уламок.

Холод.

Спочатку нічого не відбулося.

А потім перед очима Павла постала Соломійка.

Її усмішка.

Ганнуся, яка біжить до нього.

А потім — кров.

Мертві тіла.

Вампіри.

Пальці Павла сильніше стиснули камінь.

— Павле... — насторожилася Христина.

Камінь затремтів.

Блакитне світло раптом змінилося різким спалахом.

Павло відкинув уламок.

Той упав на землю.

— Що це було? — запитав Алін.

Павло важко дихав.

— Я подумав про них.

Христина зрозуміла без пояснень.

— Про Соломійку та Ганнусю?

Він кивнув.

— А потім про тих, хто їх убив.

Христина тихо сказала:

— І ви розлютилися.

— Я завжди лютую, коли думаю про них.

Вона нічого не відповіла.

Павло дивився на камінь.

Уперше від початку своєї подорожі він зіткнувся з ворогом, якого не міг перемогти зброєю.

Власною ненавистю.

— Отже, якщо я хочу ним користуватися...

— Вам доведеться навчитися опановувати гнів, — закінчила Христина.

Павлові це зовсім не сподобалося.

Але він розумів, що вона має рацію.

Христина простягнула руку до уламка.

— Не треба, — одразу сказав Павло.

— Я знаю, що роблю.

— Минулого разу ви знепритомніли.

— Саме тому тепер спробую інакше.

Вона заплющила очі.

Кілька разів повільно вдихнула.

Не вампіри.

Не викрадення.

Не смерть батьків і брата.

Христина згадала батька живим.

Той день, коли він подарував їй книгу.

Його голос.

Усмішку.

Вона взяла камінь.

Павло напружився.

Нічого.

А потім уламок засвітився.

Не різко, як у руках Павла.

М'яко.

Блакитне світло розлилося печерою.

— Христю?

Вона розплющила очі.

— Усе добре.

Світло стало яскравішим.

І раптом на одній зі стін проявилася вузька тріщина, якої вони раніше не помічали.

Алін підійшов ближче.

— Там щось є.

Павло підняв лампу.

За тріщиною виднівся темний прохід.

— Ще один вихід? — запитав він.

— Або шлях углиб гори, — відповів Алін.

Христина подивилася на камінь.

— Він показав його.

З боку входу знову почулися кроки.

Усі троє завмерли.

Вампіри досі чекали.

Вони не могли наблизитися до каменю, але й не збиралися відступати.

— До світанку ще є час, — тихо сказав Алін.

Павло подивився на вузький прохід.

— Тоді не будемо сидіти й чекати.

— Що пропонуєш?

— Дізнатися, куди він веде.

Христина підняла уламок.

Його світло проникло в темний прохід.

— Разом, — сказала вона.

Павло кивнув.

— Цього разу — тільки разом.

Алін усміхнувся.

— Після всього, що сталося, навіть не сперечатимусь.

Вони рушили вглиб печери.

Христина йшла попереду з каменем.

Алін — за нею.

Павло замикав ходу.

Та перш ніж ступити в прохід, він востаннє озирнувся на вхід до печери.

Там, у темряві, чекали вампіри.

Павло стиснув кулак.

Він усе ще хотів помсти.

Хотів побачити вбивць Соломійки та Ганнусі мертвими.

Але тепер знав дещо важливе.

Якщо дозволить ненависті керувати собою, камінь, заради якого він подолав такий шлях, може обернутися проти нього самого.