Глава 13

Павло, Христина та Алін зупинилися перед темним входом у печеру.

Алін озирнувся на стежку.

— Нікого.

Він запалив олійну лампу й першим ступив усередину.

— Обережно. Тут вузько.

Христина підтягнула каптур і міцніше стиснула пістолет.

Павло йшов останнім, час від часу озираючись назад.

Після всього, що сталося за останні дні, він уже не вірив у випадковий спокій.

У печері було холодно.

Кроки відбивалися від кам'яних стін і поверталися дивним відлунням.

— Бабуся казала, що камінь величезний, — тихо промовила Христина. — І затиснутий між стінами печери.

— Більше нічого? — запитав Алін.

— Нічого.

— Чудово, — пробурмотів Павло. — Треба лише знайти величезний камінь у величезній горі.

Христина озирнулася на нього.

— Ви сьогодні надзвичайно оптимістичні.

— Намагаюся.

Вони рушили далі.

Раптом Павло зупинився.

— Зачекайте.

— Що? — запитала Христина.

Він підняв лампу вище.

— Там щось блищить.

Між двома кам'яними виступами виднілося слабке блакитне світло.

Вони підійшли ближче.

І завмерли.

Величезний прозорий камінь був буквально затиснутий між стінами печери. У світлі лампи всередині нього переливалися блакитні відблиски.

— Це він, — прошепотіла Христина.

Павло глянув на неї.

— Впевнена?

— Він саме такий, як описувала бабуся.

Алін підійшов ближче.

— І як ми його звідси заберемо?

На це відповіді не мав ніхто.

Христина обережно торкнулася поверхні каменю.

Блакитне світло на мить стало яскравішим.

Вона різко відсмикнула руку.

— Ви бачили?

— Так, — відповів Павло.

Алін нахилився й помітив біля основи кілька невеликих уламків.

— А якщо нам не потрібно забирати весь?

Він підняв один.

Камінь легко помістився в долоні.

Нічого не сталося.

— Дай мені, — попросив Павло.

Алін передав уламок.

Павло теж нічого не відчув.

Христина взяла інший.

Щойно її пальці торкнулися прозорої поверхні, блакитне світло знову спалахнуло.

— Христю?

— Усе добре.

Але вона вже не була в цьому впевнена.

Павло помітив, як дівчина зблідла.

— Віддай камінь.

— Павле, зі мною все...

Христина похитнулася.

Павло кинувся до неї.

Він устиг підхопити дівчину за мить до того, як вона впала на кам'яну підлогу.

— Христю!

Її очі були заплющені.

— Христино!

Алін підбіг до них.

— Що з нею?

— Не знаю!

Павло опустився на коліно, підтримуючи Христину.

Уламок випав із її руки.

Щойно він торкнувся землі, блакитне сяйво згасло.

Павло подивився на камінь.

Потім на Христину.

— Це через нього.

— Чому тоді з нами нічого не сталося?

— Не знаю.

Раптом із боку входу почувся звук.

Кроки.

Алін миттєво загасив лампу.

Печера поринула в темряву.

— Хтось іде, — прошепотів він.

Павло притиснув непритомну Христину до себе.

Біля входу з'явилися силуети.

Один.

Другий.

Третій.

Алін відступив.

— Вампіри?

— Старий казав, що вони не можуть наблизитися до самого каменю, — прошепотів Павло.

— Отже, тому вони стоять біля виходу.

Силуети не заходили далі.

Просто чекали.

Павло відчув холод.

Тепер усе стало зрозуміло.

Вампірам не потрібно було заходити до печери.

Їм достатньо було не випускати людей назовні.

Алін нахилився до Павла.

— Що робимо?

Павло подивився на уламок.

— Або з'ясовуємо, як ця штука діє...

Потім перевів погляд углиб печери.

— ...або шукаємо інший вихід.

Христина ворухнулася в його руках.

— Христю?

Дівчина повільно розплющила очі.

— Павле...

— Я тут.

Вона кілька разів моргнула.

— Що сталося?

— Ви знепритомніли.

Христина спробувала підвестися.

— Камінь...

— До нього більше не торкайтеся.

— Але...

— Ніяких «але».

Христина хотіла обуритися, та раптом побачила темні постаті біля входу.

— Це вони?

— Схоже на те.

Вона подивилася на величезний блакитний камінь.

Потім на уламок, що лежав на землі.

— Тоді нам треба з'ясувати, чому вони його бояться.

Павло допоміг їй сісти.

— І чому він так діє на вас.

Христина завмерла.

Вона згадала слова старого.

«Твоя бабуся знала достатньо, щоб боятися його сама».

Тепер ця фраза звучала зовсім інакше.