Глава 12

Після короткого відпочинку Павло та Христина продовжили шлях.

Вони йшли вузькою гірською стежкою, намагаючись одночасно знайти Аліна й не пропустити жодної печери.

Павло раз у раз озирався.

— Аліне! — гукнув він.

Відповіді не було.

— Може, він уже знайшов печеру? — припустила Христина.

— Тоді сподіваюся, що йому вистачило розуму не лізти туди самому.

Христина глянула на Павла.

— Це говорить чоловік, який сам поліз до будинку вампірів.

— Але дочекався світанку.

— Надзвичайна обережність.

Павло хотів відповісти, але раптом зупинився.

Попереду хруснула гілка.

Христина теж почула.

Вони насторожилися.

З-за дерев повільно вийшов старий чоловік.

Він був трохи згорблений, довге сиве волосся спадало майже до плечей. Але найбільше Павла вразили його очі — уважні, пронизливі, наче старий знав про них значно більше, ніж мав би.

— Ви шукаєте камінь, — промовив незнайомець.

Павло миттєво напружився.

Христина здивовано подивилася на старого.

— Звідки ви знаєте?

— Довгі роки живу в цих горах. Бачу. Чую. Відчуваю.

— І що саме ви відчули? — недовірливо запитав Павло.

Старий перевів погляд на нього.

— Гнів.

Павло завмер.

— У тобі його багато.

Потім незнайомець подивився на Христину.

— А в тобі — біль. І рішучість.

Христина міцніше стиснула ремінець своєї сумки.

— Ви знаєте, де камінь?

Старий усміхнувся.

— Знаю, де його шукати.

Павло ступив ближче.

— Тоді скажіть.

— Не поспішай.

Незнайомець підняв руку.

— Те, що ви шукаєте, не просто коштовність. І не звичайна зброя.

Христина й Павло переглянулися.

— Моя бабуся казала, що вампіри його бояться, — промовила дівчина.

— Твоя бабуся знала достатньо, щоб боятися його сама.

Христина здригнулася.

— Ви знали мою бабусю?

Але старий не відповів.

— Вампірів немає там, де знаходиться камінь, — продовжив він. — Вони не можуть до нього наблизитися. Але це не означає, що дорогою ви будете в безпеці.

— Де печера? — повторив Павло.

Старий указав рукою на стежку.

— Ідіть нею. Незабаром побачите розколину між скелями. За нею знайдете те, що шукаєте.

— Зачекайте, — сказала Христина. — Хто ви?

Старий лише всміхнувся.

— Якщо повернетеся живими, можливо, ще зустрінемося.

Він розвернувся й пішов.

Павло дивився йому вслід.

— Дивний чоловік.

— Він щось знає про мою бабусю.

— Я теж це помітив.

Христина хотіла наздогнати старого, але Павло зупинив її.

— Не зараз. Ми знаємо, куди йти. Спочатку знайдемо камінь та Аліна.

Вона неохоче погодилася.

Вони рушили в указаному напрямку.

Незабаром стежка стала ще вужчою.

Раптом попереду почулися кроки.

Христина миттєво вихопила пістолет.

Павло теж потягнувся до зброї.

— Хто там? — голосно запитала дівчина.

Кроки наближалися.

Між деревами з'явився людський силует.

— Павле?

Христина опустила пістолет.

— Алін!

Чоловік вийшов до них.

— Нарешті!

— Це ми маємо сказати! — обурився Павло. — Де тебе носило?

Алін здивувався.

— Я шукав камінь, як ми й домовлялися. А потім повернувся до місця, де ми розійшлися. Тебе там не було.

— Бо я знайшов Христину.

Алін перевів погляд на дівчину.

— Що сталося?

— Мене викрав вампір, — спокійно відповіла вона.

Алін витріщився.

— Що?!

— Це довга історія, — сказав Павло. — Розповімо дорогою.

— З тобою все гаразд? — запитав Алін у Христини.

— Так. Павло мене знайшов.

Павло відчув дивне тепло від цих слів, але постарався не показати цього.

— А ти щось знайшов? — запитав він.

Алін похитав головою.

— Кілька печер. Але жодної схожої на ту, яку описувала Христина.

— Тоді нам пощастило більше, — сказала вона. — Ми зустріли старого, який указав дорогу.

— Якого ще старого?

— Самі не знаємо, — відповів Павло. — Але він знає про камінь. І, схоже, знав бабусю Христини.

Алін насупився.

— Це вже цікаво.

— Розбиратимемося потім, — сказала Христина. — Він розповів, де шукати печеру.

Алін подивився вперед.

— Тоді чого ми стоїмо?

Цього разу вони рушили втрьох.

І ніхто більше не збирався відходити від інших навіть на кілька кроків.