Глава 11

Павло й Алін швидко підіймалися гірською стежкою.

Після дивного гуркоту обоє намагалися якнайшвидше відійти від небезпечного місця.

Раптом Павло озирнувся.

Нікого.

Він зупинився.

— Христино?

Тиша.

Павло повернувся назад на кілька кроків.

— Христю!

Алін теж зупинився.

— Що сталося?

Павло різко повернувся до нього.

— Її немає.

— Що?

— Христя зникла!

Вони кинулися назад.

— Христино! — кричав Павло.

— Христино!

Відповідав лише вітер.

Чоловіки обшукали найближчі стежки, заглядали за дерева й каміння, але дівчини ніде не було.

Павло почав нервово ходити туди-сюди.

— Де її шукати?!

Алін схопився руками за голову.

— Як ми взагалі могли не помітити, що вона зникла?

Павло раптом завмер.

Перед очима постали Соломійка й Ганнуся.

Ні.

Тільки не знову.

Він не дозволить вампірам забрати ще одну людину, яка стала йому дорогою.

— А якщо її викрали вампіри?

Останні слова Павло майже прокричав.

— Павле, заспокойся.

— Як я маю заспокоїтися?!

— Якщо хочемо знайти Христину — мусимо думати.

Павло важко дихав.

Алін мав рацію.

— Добре.

Він озирнувся.

— Вони могли відвести її будь-куди.

— Саме тому нам не можна бігти навмання.

Павло кілька секунд мовчав.

— Ти продовжуй шукати печеру й камінь.

Алін здивовано подивився на нього.

— А ти?

— Знайду Христю.

— Павле, розділятися після того, як одна людина вже зникла, — не найкраща думка.

— Знаю.

— Тоді...

— Але якщо ми обоє підемо за Христиною, втратимо час. Нам потрібен камінь.

Алін неохоче кивнув.

— Будь обережний.

— Ти теж.

Вони розійшлися.

І майже відразу Павло подумав, що, можливо, щойно вони зробили другу помилку.

Він ішов гірською стежкою, постійно озираючись.

— Христю!

Жодної відповіді.

Минув деякий час, перш ніж Павло помітив серед дерев темний силует.

Будинок.

Досить великий для місця, настільки віддаленого від поселень.

Павло зупинився.

Що тут робить будинок?

Він уже хотів наблизитися, але подивився на небо.

До світанку залишалося не так довго.

Якщо всередині справді вампіри, заходити туди вночі було б самогубством.

Павло сховався неподалік.

Чекати виявилося нестерпно.

Кожна хвилина здавалася вічністю.

А якщо Христина всередині?

А якщо її вже...

— Ні.

Павло прогнав страшну думку.

Христя жива.

Мусить бути живою.

Нарешті над горами почало світати.

Павло дочекався, поки сонце піднялося вище, дістав пістолет і рушив до будинку.

Двері виявилися незамкненими.

Усередині панувала тиша.

— Христю?

Ніхто не відповів.

Перший поверх здавався покинутим. На меблях лежав пил, вікна були завішені щільною тканиною.

А потім Павло побачив труни.

Кілька.

Усі закриті.

Він завмер.

Тепер сумнівів майже не залишилося.

Це було вампірське лігво.

Та спочатку Христина.

Павло піднявся сходами.

На другому поверсі було кілька дверей.

— Христю!

З-за одних почувся удар.

— Павле?!

Він кинувся туди.

— Христю!

— Я тут!

Двері були замкнені.

Павло кілька разів ударив плечем.

— Відійди!

Ще удар.

Замок не витримав.

Двері розчахнулися.

Перед ним стояла Христина.

Жива.

— Павле!

Він на мить просто завмер, дивлячись на неї.

Жива.

Потім підійшов ближче.

— З вами все гаразд?

— Так. Мене замкнули й залишили тут.

— Хто?

— Вампір.

— Він щось зробив вам?

— Ні.

Павло видихнув.

Тільки тепер зрозумів, наскільки сильно боявся почути іншу відповідь.

— Ходімо звідси.

Вони швидко спустилися вниз.

Христина теж побачила труни.

— Це...

— Так.

Павло підійшов до найближчої.

— Що ви робите?

— Хочу знати напевно.

Він обережно підняв кришку.

Христина підійшла ближче.

Усередині лежав чоловік.

Неприродно блідий.

Нерухомий.

Христина впізнала його.

— Це він.

— Хто?

— Той, хто мене викрав.

Павло подивився на інші труни.

Отже, вони справді знайшли вампірське лігво.

— Христю, у вас є чим розпалити вогонь?

— Є.

Вони вийшли надвір і назбирали сухого хмизу.

Незабаром усередині будинку зайнялося полум'я.

Павло та Христина відійшли подалі.

— Треба знайти Аліна, — сказала дівчина.

— Так.

Павло глянув на неї.

— І цього разу не розходимося.

— Навіть сперечатися не буду.

Вони повернулися на стежку, якою йшли раніше.

Це здавалося найрозумнішим рішенням. Якщо Алін не змінив напрямку, рано чи пізно вони мали зустрітися.

Та минала година за годиною.

Аліна не було.

— Мені це не подобається, — сказав Павло.

— Мені теж.

— Або ми помилилися дорогою, або він змінив маршрут.

Христина задумалася.

— А якщо його теж викрали?

— Удень?

— Вампіри можуть мати слуг. Або тут є щось, чого ми про них не знаємо.

Павло не знайшов, що відповісти.

Вони занадто мало знали про ворога.

Нарешті Христина зупинилася.

— Треба перепочити.

Павло хотів заперечити, але зрозумів, що й сам ледве тримається на ногах.

— Добре. Поїмо й підемо далі.

Вони сіли неподалік від стежки.

Христина дістала їжу.

Павло мовчки дивився на гори.

Спочатку зникла Христина.

Тепер Алін.

Каменю вони досі не знайшли.

І все ж відступати Павло не збирався.

Він уже втратив Соломійку та Ганнусю.

Більше він не хотів втрачати нікого.

Особливо Христю.