Глава 9

Уранці ніхто не став гаяти часу.

Павло, Христина, Дан, Еліза та маленька Марта вирушили до Карола — найкращого друга Аліна. Дан та Еліза добре його знали, тож довгих знайомств не було.

Побачивши всю компанію на порозі, Карол одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.

Він заговорив румунською.

Павло та Христина нічого не розуміли, тому залишалося чекати, поки Дан і Еліза розкажуть Каролові про повернення Марти й те, що дівчинка почула у вампірів.

Карол вислухав їх і щось швидко відповів.

— Що він каже? — нетерпляче запитала Христина.

Дан повернувся до неї.

— Карол каже, що Алін не збирався ставати вампіром.

— Тоді чому Марта так подумала? — запитав Павло.

Дан знову звернувся до Карола.

Після короткої розмови він переклав:

— Алін лише вдавав перед вампірами, що поділяє їхні погляди. Намагався увійти до них у довіру.

Христина полегшено видихнула.

— Отже, Марта просто не все зрозуміла.

Еліза пригорнула доньку.

— Вона почула лише частину розмови.

Марта винувато опустила голову.

— Ти ні в чому не винна, — одразу сказала мати й поцілувала її у волосся.

Павло насупився.

Тепер поведінка Аліна ставала зрозумілішою. Однак виникала інша проблема.

— Якщо вампіри зрозуміли, що він їх обманював, Алін у небезпеці.

Карол щось сказав.

— Він теж так думає, — переклав Дан.

Христина підвелася.

— Тоді його ще можна врятувати.

— Якщо ми не запізнилися, — похмуро відповів Дан.

— Не запізнилися, — твердо сказав Павло. — Ми навіть не спробували.

Карол пояснив, де приблизно можуть утримувати Аліна.

Павло перевірив пістолет.

— Тоді йдемо.

Христина теж підвелася.

— Я з вами.

— Ні, — відповів Павло.

Дівчина миттєво насупилася.

— Чому?

— Христино, залиштеся з Елізою та Мартою.

— Я вмію стріляти.

— Знаю.

— Тоді в чому проблема?

Дан втрутився:

— Хтось повинен залишитися з ними. Ми не знаємо, чи вампіри не спробують повернути Марту.

Христина хотіла заперечити, але Еліза взяла її за руку.

— Будь ласка, залишся.

Після короткого вагання Христина погодилася.

Павло, Дан і Карол вирушили рятувати Аліна.

Дві години тягнулися нестерпно довго.

Христина кілька разів підходила до вікна, виглядаючи чоловіків.

Еліза майже не розмовляла. Вона тримала Марту біля себе, наче боялася, що варто відпустити доньку хоча б на мить — і та знову зникне.

Нарешті знадвору почулися голоси.

Еліза першою вибігла назустріч.

Христина поспішила слідом.

Чоловіків було четверо.

Алін повернувся.

Він виглядав виснаженим, одяг був забруднений, але сам чоловік тримався на ногах.

— Аліне!

Еліза кинулася до брата й міцно його обійняла.

— Я живий, — тихо промовив він.

Марта підбігла слідом.

Побачивши племінницю, Алін опустився навколішки.

— Марто!

Дівчинка обійняла його за шию.

Алін притиснув її до себе.

Павло мовчки спостерігав за ними.

Тепер він остаточно переконався: Алін не збирався добровільно приєднуватися до вампірів.

Проте залишатися тут було небезпечно.

Вампіри знали будинок Аліна. Знали Карола. Знали про Елізу, Дана та Марту.

Можливо, тепер вони знали й про Павла та Христину.

Тому рішення ухвалили швидко.

— Нам треба розділитися, — сказав Алін. — І якнайшвидше.

Дан погодився.

— Я відвезу Марту до моєї тітки.

Еліза одразу відповіла:

— Я їду з вами.

— Звичайно.

Еліза озброїлася на випадок небезпеки. Дан теж узяв зброю.

Тепер головним було вивезти Марту якомога далі від місця, де її вже одного разу знайшли вампіри.

А Павло, Христина та Алін мали вирушити в гори Фегераш.

— Христино, — сказав Павло, коли вона почала збирати речі, — ви можете поїхати з Елізою.

Дівчина навіть не повернулася.

— Ні.

Алін підтримав Павла:

— Там буде безпечніше.

Тепер Христина обернулася.

— Я не заради безпеки приїхала до Румунії.

— Ми йдемо в гори, — нагадав Павло. — Ми навіть не знаємо, що там на нас чекає.

— Знаю.

— І все одно підете?

— Так.

— Христино...

Вона схрестила руки на грудях.

— Я приїхала сюди боротися з вампірами. Саме моя бабуся розповіла про камінь. А тепер ви пропонуєте мені залишитися й чекати, поки ви його шукатимете?

Павло мовчав.

— Я йду з вами, — твердо закінчила Христина.

Павло поглянув на Аліна.

Той лише зітхнув.

Переконувати її далі було марно.

— Добре, — нарешті погодився Павло. — Але тримаємося разом.

— Оце вже інша розмова.

До гір вони дісталися не відразу.

Та коли перед ними нарешті постали величезні схили Фегерашу, усі троє мимоволі зупинилися.

Христина задерла голову.

Десь там, високо над ними, була вершина Молдовяну.

І якщо бабуся Христини мала рацію, саме там знаходився камінь, якого боялися вампіри.

— І як ми туди піднімемося? — запитав Павло.

Алін подивився на гори.

— Просто піти вгору точно не вийде.

Ніхто з них не знав місцевих стежок достатньо добре, щоб ризикувати життям.

Тому вони вирішили спершу зупинитися в найближчому селі.

Алін поговорив із місцевими жителями румунською. Після недовгих перемовин одна родина погодилася дати трьом мандрівникам притулок.

Увечері Павло, Христина та Алін зібралися разом.

— Нам потрібен провідник, — сказав Павло. — Хтось, хто знає ці гори.

— Завтра розпитаю місцевих, — відповів Алін.

Христина сиділа біля вікна й дивилася на темні обриси гір.

— Треба бути обережними з тим, кому розповідатимемо про камінь.

Павло погодився:

— Поки що взагалі нікому не скажемо, навіщо нам вершина.

— Саме так.

Алін задумливо подивився на них.

— Тоді скажемо, що хочемо піднятися на Молдовяну і нам потрібна людина, яка покаже дорогу.