Глава 8

Христина вже вкотре перечитувала одну й ту саму сторінку.

Не тому, що не розуміла написаного.

Цю книгу вона знала майже напам'ять.

Колись її подарував батько.

Саме тому Христина взяла її із собою, коли залишала дім. Решта книг так і залишилися там — разом із речами, минулим життям і людьми, від яких вона втекла.

Читання мало допомогти не думати про Аліна.

Не допомагало.

Десь там, серед ночі, він зустрічався з вампірами. А вони сиділи в його будинку й чекали.

Христина знову опустила очі до книги.

У двері постукали.

— Заходьте.

Двері відчинилися, і до кімнати зазирнув Павло.

— Не заважаю?

— Ні. Все одно не читається.

Павло зайшов.

Його погляд зупинився на книзі.

— У вас багато книжок із собою?

Христина похитала головою.

— Тільки ця.

Вона провела пальцями по обкладинці.

— Батько подарував.

Павло відразу посерйознішав.

— Тоді розумію, чому взяли саме її.

— Інші залишилися вдома.

Христина трохи помовчала, а тоді несподівано додала:

— Разом із моїм хрещеним, який, напевно, зараз шукає мене по всій окрузі.

Павло здивувався.

— Чому він вас шукає?

— Бо я втекла.

— Від нього?

— Від весілля.

Павло кілька секунд мовчки дивився на неї.

— Від власного весілля?

— Саме так.

На його обличчі з'явилося неприховане здивування.

Христина ледь усміхнулася.

— Семен Петрович був другом мого батька. Після смерті батьків вирішив, що тепер повинен влаштувати моє життя.

— І вирішив видати вас заміж?

— За свого сина Василя.

— А ви?

— А я вирішила, що моє життя все-таки належить мені.

Павло мимоволі всміхнувся.

Він дедалі більше дивувався цій дівчині.

Самій вирушити до чужої країни полювати на вампірів було недостатньо — перед цим вона ще й утекла напередодні нав'язаного весілля.

— І що буде, коли ви повернетеся?

Христина знизала плечима.

— Семен Петрович, напевно, знову спробує переконати мене вийти за Василя.

— А ви погодитеся?

Христина так скривилася, що Павло отримав відповідь ще до того, як вона заговорила.

— Ні.

— Невже він настільки поганий?

— Не знаю, чи поганий. Але для мене — точно не той чоловік.

Вона відклала книгу.

— Зверхній. Самозакоханий. Поводиться так, ніби всі навколо повинні бути щасливі вже від того, що він звернув на них увагу.

— Схоже, ви його дуже любите, — не втримався Павло.

Христина фиркнула.

— Надзвичайно.

Павло тихо засміявся.

На якусь мить тривога відступила.

— Якщо я повернуся вже заміжньою, — додала Христина, — Семенові Петровичу взагалі доведеться змиритися.

Павло раптом перестав усміхатися.

Заміжньою.

Чомусь саме це слово неприємно зачепило його.

Він не встиг замислитися чому.

У вікно щось ударило.

Христина здригнулася.

Ще один удар.

Потім інший — уже з протилежного боку будинку.

— Що це? — прошепотіла вона.

Павло миттєво підвівся.

Стукіт лунав уже з кількох боків.

Христина вибігла в коридор, Павло — слідом.

Назустріч їм уже поспішали Дан та Еліза.

— Що відбувається? — запитала Еліза.

Ніхто не встиг відповісти.

Знадвору пролунав дитячий голос:

— Мамо! Тату!

Еліза зблідла.

— Марта!

Вона кинулася до дверей, але Дан перехопив дружину.

— Зачекай.

— Це наша донька!

— Я знаю.

Він обережно наблизився до дверей і прочинив їх.

На порозі стояла маленька дівчинка.

— Мамо!

Марта вбігла всередину.

Еліза впала перед нею навколішки й міцно притиснула доньку до себе.

Дан обійняв їх обох.

Вони заговорили румунською — швидко, перебиваючи одне одного. Еліза цілувала доньку в волосся та щоки й плакала.

Христина відчула полегшення.

Дитина жива.

Марта щось схвильовано розповідала батькам.

Поступово вираз обличчя Дана змінився.

Еліза теж перестала плакати.

Вона кілька разів перепитала доньку.

Павло й Христина нічого не розуміли.

Нарешті Дан підвівся.

— Нам треба звідси йти.

— Чому? — запитав Павло.

— Негайно.

— А як же Алін?

Дан похмуро подивився на нього.

— Саме його нам чекати й не варто.

Христина відчула недобре.

— Чому?

Дан перевів погляд на Елізу.

Та була біла як стіна.

— Марта каже, що мого брата збираються перетворити на вампіра.

Запала тиша.

— Що? — видихнула Христина.

— Треба його рятувати! — сказав Павло.

Еліза похитала головою.

— Ви не зрозуміли.

Вона притиснула доньку ближче.

— Зі слів Марти виходить, що Алін сам цього хотів.

Павло насупився.

— Марта дитина. Вона могла неправильно зрозуміти розмову.

— Могла, — погодилася Еліза.

— Тоді не можна робити висновок, що Алін нас обманював, — сказала Христина. — Треба дізнатися правду.

Еліза повільно кивнула.

— Є людина, яка може її знати.

Павло відразу зрозумів.

— Карол.

— Так.

— Той, що приходив уночі?

— Найкращий друг мого брата. Якщо Алін щось задумав, Карол міг про це знати.

— Тоді йдемо до нього зараз, — сказав Павло.

Еліза подивилася у вікно.

— Ні. До світанку залишимося тут. У темряві виходити небезпечно.

Цього разу ніхто не заперечив.

Марту поклали спати поруч із батьками.

Дівчинка заснула майже відразу — виснажена страхом і пережитим.

Дорослим пощастило значно менше.

Христина повернулася до своєї кімнати й знову взяла батькову книгу.

Відкрила її на тому самому місці.

Прочитала перший рядок.

Потім другий.

І зрозуміла, що не запам'ятала жодного слова.

У голові крутилася лише одна думка.

Хто насправді такий Алін?