Глава 6

Алін відчинив двері й пропустив Павла та Христину всередину.

Біля входу на них чекала жінка.

Христина відразу зрозуміла, що це Еліза.

Вона була середнього зросту, трохи нижча за брата, повненька. Довге світле волосся спадало на плечі, а сірі очі, дуже схожі на очі Аліна, почервоніли від сліз.

Видно було, що зовсім недавно вона плакала.

— Заходьте, — тихо сказала Еліза. — Не стійте біля дверей. Ходімо на кухню. Я ще зранку приготувала їжу. Можете поїсти.

Христина здивувалася. У жінки зникла семирічна донька, а вона все одно думала про гостей.

Усі пройшли на кухню.

Еліза поставила на стіл їжу, але сама не сіла.

— Аліне, завтра приїде Дан.

Алін, який саме збирався сісти, завмер.

— Дан?

— Так.

— Навіщо?

Еліза різко повернулася до брата.

— Як це — навіщо? Марта його донька!

Обличчя Аліна почервоніло.

Христина перевела погляд на Павла. Той теж помітив реакцію господаря.

— Нехай краще їде до того селища, де ви з Мартою ночували, — сухо промовив Алін. — Може, там від нього буде більше користі.

— Він поїде туди, якщо буде потрібно.

— І де він збирається зупинитися?

— На заїжджому дворі.

— Чудово.

Еліза примружилася.

— Не починай.

— Я нічого не починаю.

— Починаєш. Я знаю цей тон.

Алін відвернувся.

Еліза важко зітхнула.

— Я теж переїду до нього.

Брат миттєво повернув голову.

— Нікуди ти не підеш.

— Тоді що ти пропонуєш?

Алін мовчав.

Було помітно, як йому не подобалася відповідь, яку він сам збирався дати.

— Нехай Дан живе тут.

Еліза здивовано підняла брови.

— Ти серйозно?

— Марта зникла, — крізь зуби промовив Алін. — Зараз не час для наших сварок.

На обличчі Елізи вперше промайнуло щось схоже на полегшення.

— Дякую.

Алін лише махнув рукою.

Потім Еліза подивилася на Павла та Христину.

— А ви теж залишайтеся тут.

— Ми? — перепитала Христина.

— У брата є вільні кімнати. Навіщо вам щодня ходити годину сюди, а потім годину назад? Особливо тепер, коли треба шукати Марту. Оселіться тут хоча б на деякий час.

Павло поглянув на Аліна.

— Ви не проти?

— Ні, — відповів той. — Місця вистачить.

Христина трохи вагалася.

Жити під одним дахом із людьми, яких вона майже не знала, було не найобережнішим рішенням.

З іншого боку, Еліза мала рацію. Якщо вони збиралися разом шукати Марту, а потім вирушати в гори, щодня витрачати дві години лише на дорогу не мало сенсу.

— Я згодна, — сказала Христина.

— Я теж, — підтримав Павло.

Того ж дня вони повернулися на заїжджий двір, забрали речі, повідомили господаря про від'їзд і перебралися до будинку Аліна.

Наступного дня приїхав Дан.

Алін зустрів зятя без усмішки.

Дан відповів йому таким самим холодним поглядом.

— Де моя донька?

Алін стиснув щелепи.

— Якби ми знали, тебе б сюди не кликали.

— Аліне! — різко втрутилася Еліза.

Чоловіки замовкли.

Еліза підійшла до Дана.

— Досить. Обоє. Поки ми не знайдемо Марту, я не хочу чути жодної вашої сварки.

Дан перевів погляд на дружину й кивнув.

— Добре.

Алін нічого не відповів.

Тепер у будинку жили п'ятеро: Алін, Еліза, Дан, Павло та Христина.

Дивна компанія людей, яких об'єднувала одна мета — знайти семирічну Марту.

Сам Алін, попри все, був радий, що будинок нарешті наповнився голосами.

Самотності він не любив.

От тільки присутність Дана була тією ціною, яку Алін волів би не платити.