Глава 3

Христина спустилася з другого поверху. Внизу на неї вже чекали Павло й Алін.

Побачивши дівчину, Алін усміхнувся.

— А ось і панна Христина. Ходімо?

— Ходімо, — відповіла вона.

Чомусь від його привітності Христина теж усміхнулася й ледь помітно почервоніла.

Утрьох вони залишили заїжджий двір і рушили вулицями міста.

Дорога виявилася неблизькою. Майже за годину Алін зупинився біля невеликого будинку.

— Ось ми й прийшли.

Оселя була невеликою, проте охайною й затишною. Було видно, що господар дбав про неї.

Алін запросив гостей усередину.

Вони розмістилися на кухні, поки господар порався біля столу. Незабаром перед кожним стояла чашка гарячого чаю.

Павло першим повернувся до справи:

— Отже, як ми будемо боротися з вампірами?

Алін сів навпроти нього.

— Я чув, що вони бояться святої води. Хрестів. Усього, що пов'язане з церквою.

Христина похитала головою.

— Не бояться.

Обидва чоловіки подивилися на неї.

— Звідки ти знаєш? — запитав Павло.

Христина опустила очі на чашку.

— Одну жінку з мого села вони вбили біля церкви.

Алін перестав усміхатися.

— Біля самої церкви?

— Так. Вона мала при собі хрест. Це її не врятувало.

Запала тиша.

Алін повільно відставив чашку.

— Тоді чим їх убивати? Якщо навіть святині не допомагають...

Він насупився.

— Вони що, непереможні?

— Ні, — відповіла Христина.

Павло подався вперед.

— Ти щось знаєш.

Це прозвучало не як запитання.

Христина кілька секунд вагалася.

Вона справді знала.

Але чи варто було розповідати все людям, з якими познайомилася лише сьогодні?

— Моя бабуся розповідала про один камінь, — нарешті промовила вона. — Казала, що таких у світі залишилося дуже мало. І вампіри їх бояться.

— Який камінь? — одразу запитав Павло.

— Не знаю його справжньої назви. Бабуся називала його просто Каменем Сонця.

Алін і Павло переглянулися.

— І де він? — запитав Алін.

Христина набрала повні груди повітря.

— У горах Фегераш. На Молдовяну.

Алін мало не підскочив.

— На самій вершині?

— Так казала бабуся.

Павло уважно дивився на Христину.

— Звідки твоя бабуся могла знати про річ, про яку навіть Алін, який живе тут, ніколи не чув?

Ось тепер Христина напружилася.

Вона знала, що це запитання рано чи пізно прозвучить.

Просто сподівалася, що не так швидко.

— Цього я вам поки що не скажу.

— Чому? — насупився Павло.

Христина зустріла його погляд.

— Бо ми познайомилися сьогодні.

Павло хотів щось відповісти, але вона продовжила:

— У нас спільний ворог. Це правда. Але спільний ворог ще не робить нас друзями.

Алін повільно кивнув.

— Справедливо.

Христина трохи розслабилася.

— Якщо ми справді будемо діяти разом, із часом ви дізнаєтеся більше.

Павло все ще дивився на неї з підозрою.

— Отже, ти нам не довіряєш?

— Поки що ні.

Вона сказала це спокійно, не відводячи очей.

— І вам теж не раджу одразу довіряти мені.

На мить у кімнаті знову стало тихо.

А тоді Алін усміхнувся.

— Що ж. Принаймні одна розумна людина в нашій компанії вже є.

Христина мимоволі засміялася.

Навіть Павло ледь помітно всміхнувся.

Та Христина не збиралася розповідати їм головного.

Не зараз.

Вони знали про камінь.

Цього поки що було достатньо.