Глава 2

Павла здивувала сміливість незнайомки. Не кожна дівчина наважилася б сама підійти до двох незнайомих чоловіків, почувши їхню розмову про вампірів.

Алін підвівся й відсунув вільний стілець.

— Сідайте, будь ласка. Ми готові вас вислухати.

— Дякую.

Христина сіла, а Алін допоміг їй підсунути стілець ближче до столу.

Кілька секунд дівчина мовчала, наче збиралася з думками.

— Мене звати Христина. Я приїхала з українських земель. І я теж шукаю вампірів.

Павло уважніше подивився на неї.

— Навіщо?

Христина стиснула руки.

— Вони вбили моїх батьків і старшого брата.

Її голос здригнувся, проте дівчина швидко опанувала себе.

— Тому я хочу знайти їх. І знищити.

Павло відчув, як усередині знову спалахує знайома лють.

Вона знала цей біль.

Не такий самий — чужий біль ніколи не буває цілком однаковим, — але достатньо схожий.

— Мене звати Павло, — промовив він. — Я теж приїхав з українських земель. Вампіри забрали мою дружину Соломійку і трирічну доньку Ганнусю.

Христина завмерла.

— Мені шкода.

— А мені потрібна не жалість, — глухо відповів Павло. — Мені потрібна помста. Я знайду цих протиприродних істот.

У його блакитних очах спалахнула лють.

Христина нічого не відповіла, але Павло побачив такий самий вогонь у її погляді.

Алін перевів погляд з одного на іншу.

— Схоже, тепер нас троє.

Христина подивилася на нього.

— А чому ви полюєте на них?

— Через мою бабусю. Її звати Параскева. Вона українка і саме вона навчила мене вашої мови.

— Її теж убили? — запитала Христина.

Алін похитав головою.

— Ні. Вони зробили дещо інше. Перетворили її на одну з них.

Христина зблідла.

Павло насупився.

— Вона стала вампіркою?

— Так.

На кілька секунд за столом запала тиша.

Алін озирнувся. Навколо сиділи інші відвідувачі, хтось проходив зовсім поруч. Продовжувати таку розмову тут було нерозумно.

— Пропоную зустрітися в мене вдома, — тихіше сказав він. — Там зможемо поговорити спокійно, і ніхто нас не підслухає.

— Коли? — запитав Павло.

— О третій пополудні. Я зайду сюди за вами.

— Домовилися, — кивнула Христина.

Вони попрощалися. Алін вирушив додому, а Павло та Христина розійшлися по своїх кімнатах.

Павло зачинив за собою двері й залишився стояти посеред кімнати.

Перед очима несподівано постала Христина.

Карі очі. Довга темна коса. Струнка постать.

Гарна.

Думка виникла сама собою.

Павло сердито вилаяв себе.

Як він узагалі міг про таке подумати?

Соломійки не стало зовсім недавно. Він досі носив траур за дружиною та маленькою Ганнусею. Приїхав сюди не задивлятися на інших жінок.

Він приїхав помститися.

Павло сів на край ліжка й заплющив очі.

Перед ним уже була не Христина.

Соломійка усміхалася біля річки — така, якою він побачив її вперше.

А поруч дзвінко сміялася Ганнуся.

Павло опустив голову.

— Пробач мені, Соломійко...

Розумом він усвідомлював, що лише помітив вроду іншої жінки.

Серце ж сприймало навіть це як зраду.

До третьої пополудні Павло більше не виходив із кімнати.