Пролог

Це наша спільна ідея з моїм чоловіком Безверхим Павлом

Осінь 1815 року видалася напрочуд теплою.

Сонце ще пригрівало землю, вітер ледь ворушив пожовкле листя, а річка спокійно несла свої води поміж берегами. Та Павло не помічав ані сонця, ані тепла.

Для нього зима вже настала.

Соломійки не було.

Не було й маленької Ганнусі.

Ще зовсім недавно трирічна донечка бігала подвір’ям, сміялася й кликала його, розмахуючи маленькими рученятами. Соломійка стояла на порозі й усміхалася, дивлячись на них.

Тепер будинок зустрічав Павла тишею.

Він не витримав її.

Вийшов із дому й пішов, навіть не думаючи, куди ведуть ноги. Отямився лише тоді, коли почув тихе плескотіння води.

Річка.

Павло завмер.

Саме тут багато років тому він уперше побачив Соломійку. Вона приїхала до села разом із батьками й того вечора прийшла до річки. Павло досі пам’ятав її довгу косу, сором’язливу усмішку і те, як вона відвела погляд, коли помітила, що він дивиться.

Потім було сватання.

Вінчання.

Народження Ганнусі.

Три короткі роки, протягом яких Павлові здавалося, що більшого щастя йому не потрібно.

А потім прийшли вони.

Вампіри.

Павло стиснув кулаки так сильно, що нігті впилися в долоні.

Він навіть не помітив кроків за спиною.

— Павле!

Чоловік не озвався.

— Павле!

Цього разу він обернувся.

До нього поспішав сусід Микола. Підійшовши ближче, той зупинився, наче не знав, із чого почати.

— Співчуваю тобі, — нарешті промовив він. — Соломійка була доброю жінкою. А Ганнуся...

Павло різко відвернувся.

— Не треба.

Микола замовк.

Кілька митей вони стояли мовчки, слухаючи шум річки.

— Я знаю, що словами тут не допоможеш, — тихо сказав Микола. — Але, можливо, допоможе інше.

Павло повільно повернув голову.

— Що саме?

Микола озирнувся, ніби боявся, що їх можуть почути.

— Ти хочеш знайти тих, хто це зробив?

В очах Павла щось змінилося.

— Знаєш де вони?

— Знаю, де їх шукати.

Павло ступив до нього.

— Кажи.

Микола помовчав.

— У Румунії.

— Звідки ти це знаєш?

На мить обличчя сусіда стало напруженим.

— Зараз це неважливо.

— Для мене важливо.

— Якщо справді хочеш помститися, Павле, їдь туди. Знайди їхнє лігво. Але пам’ятай: ті, кого ти шукаєш, не люди. І якщо підеш за ними — колишнього життя вже не буде.

Павло гірко всміхнувся.

Колишнього життя?

Його вже не було.

Воно закінчилося разом із Соломійкою та Ганнусею.

Через місяць Павло залишив рідне село.

Він їхав до Румунії з єдиною метою.

Знайти вампірів.

І знищити їх.

Дорога здавалася нескінченною.

Другий тиждень Христина прокидалася під стукіт коліс, бачила за вікном карети незнайомі села й міста, а ввечері засинала з однією думкою.

Вона повинна їх знайти.

Дівчина притулилася скронею до холодного скла.

Перед очима знову постало обличчя матері.

Потім батька.

Брата.

Христина заплющила очі.

Не зараз.

Вона вже достатньо плакала.

Сльози не повернуть загиблих. Не знайдуть убивць. Не змусять чудовиськ відповісти за те, що вони зробили.

А вона змусить.

Карета раптом почала сповільнюватися.

За кілька хвилин візник зупинив коней і обернувся.

— Приїхали, панночко.

Христина визирнула назовні.

Румунія.

Отже, вона все-таки дісталася.

Розрахувавшись із візником, Христина забрала речі й вирушила шукати місце для ночівлі. Незабаром їй вдалося винайняти невелику кімнату на заїжджому дворі.

Господар щось розповідав про вечерю та ранковий виїзд торговців, але Христина майже не слухала.

Вона зачинила двері, поставила речі біля ліжка й нарешті дозволила собі сісти.

Тіло вимагало відпочинку.

Розум — відповідей.

А серце — помсти.

Христина лягла, не роздягаючись, і заплющила очі.

Завтра вона почне пошуки.

Дівчина ще не знала, що десь дорогою до Румунії вже їхав інший мисливець.

Чоловік, який так само втратив свою родину.

І шукав тих самих чудовиськ.