Ми

Боронь Боже, ця руда знов сюди приперлася?

Нігти огидно скребуть дерев’яний підлікотник кінотеатру, але мені якось пофіг, адже я знаю, що більше за мене це дратує лиш Її. Ну що, мені очікувати що вона влаштує нову артистичну постанову або вичитає трактат на тему :”Що таке Єллі і чому її бридко їсти?”.

Сільська дурепа.

Я була ладна ще років з триста висиджувати холодним-майже-тілом крісло, але хтось не зважаючи жодної уваги на мене зайняв моє місце! Най тебе дияволятка заберуть! Я буду скаржитися в кодекс прав привидів! Звісно... такий же уявний, як я і Сидр. Авжеж, Єллі, чого ти очікувала? Прем’єра, третій ряд посередині. Навіть “галерка”, й та заповнена досхочу.

- Бу! Злякалася? - за моєю спиною вмить опинилася ця. Її очі яскраво палали велветом в темряві кінозалу, руде волосся розсипалося з коси і тепер її зачіска нагадує стигле колосся літа.

Тепла посмішка розповзлася по обиччу, а надуті щоки закрили і без того вузькі очі. Туман, димка в них, знаю це, хоч і не бачу. Чому? Навіщо ти така красива? Вчорашня сварка змушує моє тіло натягнутися струною, ще трохи - і грати можна. Я очікую битого посуду, ну хоча б крику. Будь-ласка, я ж знаю - заслугувала. Заслужила за те, що все знала, а казала ще більше.

А вона все дивиться і нічого не каже, лиш посміхається. Серце, якого немає, здов задихало і так очманіло стиснулося. Аж до атома. До найменшого його, навіть неможливого розміру. А похим знову видихнуло і наче все нормально. Наче. Але нічого такого.

Ми - не живі і не мертві. Хто ми і чому відчуваємо стільки болю? З якої провини?

Сидр теж важко : вона ледь стоїть на ногах, мить - і її образ злітає вгору, а продовжує сміятися як дитина, простягаючи до мене повненькі рученята.

- Вибач мене, - інших слів не лишається. Я беру її ніжні гладкі долоні до себе, тяну, наче кульку наповнену гелієм.