Розділ 16. Сукуби, пакети з вікна та квітневий маніфест

Ранок в університеті почався з великого «брифінгу» біля центрального входу. Бруні, спершись на капот своєї Малинової дев'ятки, з виглядом знавця людських (і ельфійських) душ переказував події вчорашнього вечора.

— Я вам кажу, пацани, вона інша! — Бруні емоційно розмахував руками. — У неї волосся чорне, м’яке, як гномський оксамит. Вона каже, що від запаху фіалок її нудить, а від звуку відкриття пляшки самогону — розквітає. Ми вчора сиділи в парку, і я клянусь… ми майже, ну, майже поцілувалися!

Друзі-некроманти скептично хмикнули, а один гоблін навіть удавано поперхнувся кавою. 

— Бруні, ти вчора перебрав «Мавки», — засміявся хтось. — Ельфійка, яка любить гномський самогон? Це як вовк, який став веганом. Фантастика на другому поверсі, в бібліотеці.

Тільки Патрік кивав із серйозним виглядом. 

— Я вірю. Я бачив, як вона на нього дивилася. Це була іскра, пацани. Або коротке замикання в її ельфійській магії, або любов.

Їхню дискусію перервав дивний звук зверху. Вікно актового залу на третьому поверсі відчинилося, і з нього, наче в шпигунському бойовику, на мотузці почав спускатися целофановий пакет «АТБ». З вікна визирнула скуйовджена голова художнього керівника університету — головного ідеолога всіх концертів та магічних капусників.

— Бруні! Патріче! — прошипів худкерівник, озираючись, чи немає поруч декана. — Там у пакеті гроші й список. Сходіть у столовку до тітки Галі, візьміть «біленької». Тільки тихо! У нас сьогодні репетиція до Дня університету, треба… е-е… змастити творчий процес!

Хлопці переглянулися. Накази керівництва не обговорюються, особливо коли вони пахнуть безкоштовною дегустацією.

Вони рушили до їдальні через довгий коридор головного корпусу. І тут Патрік раптом зупинився так різко, ніби врізався в невидиму стіну. 

— О великий Молот… — прошепотів він.

Перед ними, біля розкладу занять, стояла вона. Брюнетка з ідеальною поставою. Але замість ельфійських вух у неї з-під волосся граціозно вигиналися гострі чорні роги, а ззаду ледь помітно погойдувався тонкий хвіст із пензликом. Замість кросівок на ногах були витончені копита, що цокали по лінолеуму, як дорогі підбори. Це була справжня сукуба.

Патрік завмер, роззявивши рота. Його серце, здавалося, почало відбивати ритм швидше за барабани в гномській кузні. 

— Лола! Йди сюди, ми вже столик зайняли! — гукнув хтось із боку буфету. Сукуба обернулася, мазнула по Патріку байдужим, але палким поглядом і, вишукано похитуючи стегнами, пішла геть.

— Земля викликає Патріка! — Бруні поплескав друга по щоці. — Альо! Ми за горілкою йдемо, чи ти тут коріння пустиш? 

— Ти бачив? — прохрипів Патрік. — Вона… вона ідеальна. Бруні, я пропав. Мені тепер навіть дев’ятка твоя не потрібна, я хочу бути її особистим грішником.

Вечір святкування Дня університету перетворився на епічну подію. Художній керівник, студентське самоврядування і наші герої засіли в гримерці актового залу. Горілка з «АТБ» лилася рікою, плани на майбутнє ставали все грандіознішими, а стіни дрижали від сміху.

Але Патріка «крило» не від алкоголю, а від кохання. Коли настали сутінки й компанія вже була в стані «море по коліно», вони вийшли на вулицю. Весна вже впевнено крокувала Сумами. Був початок квітня — час, коли навіть бетон починає дихати магією.

Вони проходили повз стару недобудову біля стадіону. Патрік, ледь похитуючись, але з неймовірним натхненням у руках, дістав балончик з фарбою (яку він «позичив» у худкерівника). 

— Я мушу це зробити! — вигукнув він. — Світ має знати!

Він підійшов до сірої стіни й розмашистим почерком, пропускаючи літери від хвилювання, написав: «З 8 кві… березня, магічні дами!». А поруч, замість крапки, намалював величезний смайлик — з гострими рогами та довгим хвостом.

Бруні стояв поруч, спершись на свою Малинову дев'ятку, і з усмішкою дивився на друга. 

— Ну що, Патріче, — сказав він, затягуючись польською сигаретою. — Тепер твоя черга. Польські огірки закінчилися, почалися справжні сумські пригоди.