Розділ 15. Малиновий грім та анти-ельфійська коаліція

Ранок біля головного корпусу Сумського педуніверситету зазвичай пахнув нудьгою та дешевою кавою з автомата. Студенти звично групувалися біля входу до їдальні — у святому місці, де курілка межувала з чергою за пиріжками з горохом. Ельфійки з факультету іноземних мов, як завжди, трималися окремою зграйкою, витончено тримаючи тонкі сигарети й обговорюючи чергове «негідне» поводження гномів.

Аж раптом спокій району Роменської розірвав хрипкий, захлинаючись, рев мотора без глушника. З-за рогу, виблискуючи на березневому сонці кольором «стигла вишня», вилетіла ВАЗ 2109. Вона не просто їхала — вона пливла, немов бойовий корабель гномського флоту.

Машина різко загальмувала прямо перед курілкою, здійнявши хмару пилу та запаху бензину. З вікон на всю потужність магнітоли «Pioneer» гриміло щось басове й агресивне. Дверцята відчинилися з характерним металевим скреготом, і з салону вийшов він.

Бруні. У сонцезахисних окулярах на пів обличчя, у своєму піджаку кольору «вишня» і з такою впевненістю в погляді, ніби він щойно викупив цей університет разом із гуртожитками.

— Ого… Це що, Бруні? — почулося шепотіння серед ельфійок. — Він же мав огірки в Польщі збирати… 

— Дивись, яка «ластівка»… — протягнув хтось із некромантів.

З натовпу вискочив Патрик, ледь не впустивши свій пиріжок. Його очі світилися захватом. 

— Бруні! Брате! Ти це зробив! — вони міцно обійнялися, і Патрик почав з повагою обходити машину, гладячи тоноване скло. — Це ж не просто машина, це ж магніт для золота! 

— Це мій капітал на колесах, Патриче, — голосно, щоб почули всі навколо, промовив Бруні. — З цією кралею ми провернемо такі схеми, що польські огірки здадуться дитячим садочком. Будемо возити контрабандну ману прямо з кордону, а заробляти — стільки, щоб вистачило на власний завод самогону.

Він кинув швидкий погляд на Еланіель. Та застигла з відкритим ротом. Бруні лише поправив окуляри й криво посміхнувся: 

— Знаєш, Патриче, я тут подумав… Чхати я хотів на всі ці «високі матерії» та ельфійські капризи. У мене є повний бак, четверо дверей і великі плани. А кому щось не подобається — нехай ходять пішки або чекають на своїх вампірів у хрущовках.

— То що, відмітимо повернення? — підморгнув Патрик. — Я знаю одне місце в парку Кожедуба. Генделик «У мавки», там зараз якраз нову зміну поставили.

Увечері парк зустрів друзів прохолодою і тьмяними вогнями. Генделик «У мавки» був типовим сумським закладом, де пластикові меблі пам’ятали ще перші випуски магічного факультету. Бруні припаркував дев’ятку так, щоб її було видно з-за столика, і вони з Патріком зайшли всередину.

За стійкою стояла вона. Ельфійка. Але якась… неправильна.

У неї не було витонченої зачіски — волосся було зібране в недбалий пучок, з якого стирчав олівець. Замість ельфійських шовків на ній був заляпаний кавою фартух поверх чорної футболки з написом «Plants suck» (Рослини — відстій). Вона не дивилася в далечінь мрійливим поглядом, а зосереджено намагалася відкрити пляшку пива об край прилавка.

— Два по сто і щось закусити, — замовив Бруні, уважно спостерігаючи за нею. — Тільки не треба мені вашого легкого вина чи квіткового нектару. Давай щось серйозне. — У мене є гномський самограй, — буркнула ельфійка, не піднімаючи очей. — Привезли по бартеру. Шибає так, що коріння в ельфів відсихає. Будете? 

— Гномський? — Бруні аж підскочив. — Ти розбираєшся? 

— Я ненавиджу квіточки, ненавижу ліс і все це ельфійське «єднання з природою», — вона нарешті глянула на нього великими, втомленими, але неймовірно живими очима. — Мій ідеал — це бетон, залізо і напої, які горять синім полум’ям. Я — Ліра. Касир, сомельє і головний хейтер гербаріїв у цьому парку.

Бруні й Патрик перезирнулися. Це було занадто добре, щоб бути правдою. — Слухай, Ліро, — Бруні простягнув їй руку. — Ми тут святкуємо моє повернення і мою нову машину. Хочеш випити з нами? Тільки не як касир, а як людина, яка розуміє смак справжньої гномської алхімії.

Ліра на мить задумалася, подивилася на порожній зал генделика, потім на Малинову дев’ятку, що виблискувала на парковці, і раптом посміхнулася. Це не була посмішка Елари, яка розтоплює лід. Це була посмішка спільника, з яким можна йти на пограбування банку.

— Зняла фартух, — сказала вона, перестрибуючи через стійку. — У мене якраз під прилавком є своя заначка. Гномська витримка, клан «Чорного Забою».

Бруні відчув, як серце знову калатає, як поршень. Його мрії збувалися одна за одною: у нього була машина, вірний друг, і тепер — ельфійка, яка любить самогон і ненавидить рослини.

— Ну що, панове, — вигукнув Бруні, піднімаючи чарку. — За нові схеми, за правильних жінок і за те, що в Сумах магія тільки починається!

Попереду була ніч, повна історій про Польщу, планів на бізнес і сміху Ліри, який звучав для Бруні краще, ніж будь-яка ельфійська арфа. Життя було прекрасним, а дев'ятка надійно чекала на свого господаря.