Розділ 12: Польська ніч і пивний міраж

Поїздка назад до Любліна була схожа на гру в хованки з власною тінню. Бруні вискочив з потяга на дві станції раніше, ніж планував. Страх зустріти Ракшазу-провідника з його індійським шармом і 20 золотими «на цукерки» виявився сильнішим за лінь. Бруні був впевнений: тигр точно запам’ятав його чорну бороду і тепер, можливо, чекає з оберемком лотосів у тамбурі.

— Ні, котяро, гноми так просто не здаються, — буркнув Бруні, поправляючи рюкзак, у якому ще торохтів порожній бутель від Гнатового самогону.

Він опинився на пероні якогось польського села о другій годині ночі. До його «робочого місця» — фермерського господарства пана Пшемислава — треба було йти кілометрів вісім через поля. Темрява навколо була такою густою, що її можна було різати гномською сокирою. Бруні йшов по польовій дорозі, нервово затягуючись сигаретою, яку виборов у нічній Бидгощі.

Коли він заглибився в самі хащі аграрного сектору, де огірки росли стіною, його пройняв холодний піт. У кущах ліщини щось підозріло шурхнуло.

Бруні миттєво згадав про ельфійок із СумДПУ. Навіть тут, за сотні кілометрів від Сум, йому здавалося, що вони знайшли його через GPS-координати образи. 

— О гномські боги… — зашепотів він, прискорюючи крок. — Тільки б це не були вони. Тільки не спецназ з інязу! Клянуся, я більше ніколи не буду коментувати довжину спідниць на парах з психології!

Він уявив, як з темряви виходить староста групи з Сум у бойовому розкрасі й каже: «Бруні, ти не здав реферат про емпатію, готуйся до смерті!». Страх надав йому прискорення. Бруні біг, важко дихаючи, а кожен шурхіт вітру в сухому листі здавався йому шепотом ельфійських проклять.

Він уже був напівживий від жаху. Серце калатало, як відбійний молоток, а попереду лишалося ще пів дороги через дикі польські простори. Раптом він вибіг на невелике перехрестя ґрунтових доріг і… завмер.

Там, посеред порожнього нічного поля, де не було ні душі, ні ліхтаря, стояли вони.

Два пластикові ящики з пивом.

Бруні зупинився так різко, що мало не перекинувся через власну бороду. Він протер очі, перевіряючи, чи не лишилося в крові забагато Гнатового «Чорного Гірника». Ящики не зникли. Вони стояли прямо в колії, новенькі, холодні, і на кожній пляшці виблискувала місячна доріжка.

— Це що, гуманітарна допомога від святого Патрика? — прошепотів Бруні, обережно підходячи ближче.

Він озирнувся навколо. Жодної машини, жодного трактора, жодного польського пана в радіусі п’яти кілометрів. Тільки він, зірки й двадцять чотири літри елітного темного портера, який дивився на нього з німою любов’ю.

Страх перед ельфійками та Ракшазою миттєво випарувався. Бруні зрозумів: якщо всесвіт підкидає тобі пиво посеред нічного поля, ти не маєш права ставити зайвих запитань. Це була вища магія логістики.

Він дістав пляшку, почув заповітний звук «пшик» і зробив ковток. 

— Ну, за польське сільське господарство, — сказав він темряві.

Бруні сів прямо на дорозі, обпершись спиною про ящик. Світ навколо став трохи приємнішим. Тепер він точно знав: додому на ферму він дійде не просто живим, а дуже щасливим. І нехай ці ельфійки шукають його в Сумах — у Бруні тут свій магічний бенкет.