Розділ 11. Гномський «Форсаж» та нічні логістичні випробування

Квартира Гната в містечку Бидгощ нагадувала склад антикваріату, змішаний з майстернею з ремонту бензопил. Повсюди лежали запчастини до тракторів, розкидані підручники з «Методики викладання історії» (Гнат теж колись намагався вчитися в Сумському педі, але його вигнали за те, що він зварив пиво в лабораторії хімії) і, звісно, Бочка.

Вона стояла в центрі кімнати, як вівтар. 

— Бруні, брате! — Гнат, гном із бородою, заплетеною в чотири тугі коси, в які були вплетені гайки, обійняв родича так, що в того хруснули ребра. — Ти вчасно. Самогон «Чорний Гірник». Витримка — три місяці в бочці з-під пороху і польських яблук. Один ковток — і ти бачиш майбутнє. Два ковтки — і ти в ньому береш участь.

Вони сіли за стіл. Перша чарка зайшла як розплавлене золото. Бруні відчув, як по стравоходу прокотилася хвиля тепла, а потім у голові наче вибухнула петарда. — Оце… оце рівень, — прохрипів Бруні, витираючи сльози. — Не те що той «шмурдяк», який ми на базі під Сумами пили. — То було дитяче харчування, — відмахнувся Гнат, наливаючи по другій. — Розказуй, як там наші? Як «пед»? Кажуть, ти ельфійкам правду в очі сказав?

Через три години розмова перейшла в стадію «Гноми проти Всесвіту». Вони згадували Суми, Псел, обговорювали, чому в польських огірках немає душі, і клялися, що колись відкриють власну школу магічної праці, де замість оцінок будуть видавати руду.

Десь близько другої ночі, коли бочка спорожніла на чверть, Бруні похлопав себе по кишенях і з жахом зрозумів: 

— Гнате… У мене скінчилися сигарети. Остання «Прилука» лишилася в автобусі. Гнат подивився на свої порожні пачки «L&M». Його обличчя набуло виразу трагічного героя. — Це катастрофа, Бруні. Гном без диму — це як дракон без вогню. Йдемо. Я знаю, де тут цілодобовий «Жабка» або заправка.

Вони вивалилися на вулицю. Нічна Бидгощ була тихою, чистою і занадто цивілізованою для двох п’яних гномів. 

— Дивись, яка тиша, — прошепотів Бруні, похитуючись. — Аж бісить. Де драйв? Де крики «Слава ПГФ!»? 

— Тут Європа, малий. Тут за крик «Слава істфаку» можуть викликати екзорциста, — філософськи зауважив Гнат.

Вони йшли центром міста, намагаючись триматися вертикально, але гномська гравітація постійно тягнула їх до бруківки. Перший магазин був зачинений. Другий — теж. На дверях третього висів напис «Remont», який Бруні прочитав як «Ремонт душі» і ледь не розплакався від глибини метафори.

— Слухай, — зупинився Бруні біля пам’ятника якомусь польському діячеві. — У мене є ідея. У мене ж є 20 золотих від того Тигра-Ракшази! Може, ми можемо купити сигарети магічним шляхом? 

— Яким ще шляхом? — гикнув Гнат. — Ти хочеш викликати духа тютюну? 

— Ні, я хочу знайти когось живого!

Раптом з-за рогу виїхав патруль польської поліції. Синьо-блакитні вогні розрізали ніч. 

— О, дивись, таксі! — радісно вигукнув Бруні, махаючи рукою. Гнат встиг затулити йому рота якраз тоді, коли машина притормозила. 

— Panowie, co wy tu robicie w nocy? — запитав поліцейський, виглядаючи з вікна. 

— Ми… е-е… досліджуємо архітектуру! — неочікувано для себе видав Бруні своєю кращою педагогічною мовою. — Я — майбутній вчитель історії з Сум, а це мій асистент. Ми шукаємо… пам’ятник огірку!

Поліцейські перезирнулися. Від гномів несло самогоном так, що алкотестер у машині міг би просто розплавитися. 

— Пам’ятник огірку? — перепитав другий офіцер. — Тут такого немає. Йдіть додому, панове історики. Бо наступна ваша зупинка буде в «ізбі одвоежень».

Поліція поїхала, а Бруні з Гнатом залишилися стояти посеред порожньої площі. 

— Нам потрібен «Орлен», — раптом згадав Гнат. — Заправка! Там точно є сигарети. Це три кілометри звідси.

Ці три кілометри стали для них справжнім епічним квестом. Вони перелазили через паркан, який виявився огорожею дитячого садочка (Бруні застряг бородою в сітці, і Гнату довелося використовувати олію з-під шпротів, щоб його визволити). Вони намагалися запитати дорогу в автоматичної поштової скриньки «InPost», прийнявши її за робота-помічника.

Нарешті, на горизонті засяяв заповітний червоний напис заправки. 

— Є! — закричав Бруні. Він забіг всередину, виклав на касу візитівку Ракшази (випадково переплутавши її з грошима) і зажадав: — Дві пачки найміцнішого, що у вас є! Такого, щоб легені згорнулися в трубочку!

Касир-студент, який, судячи з обличчя, бачив і не таке, спокійно відсунув візитівку. 

— То приватний номер, пане. Нам треба злоті. Бруні дістав ті самі 20 золотих. Гроші блиснули в світлі люмінесцентних ламп. 

— Це що за валюта? — здивувався касир. 

— Це гномське золото, хлопець! — гордо сказав Бруні. — Курс — один до десяти! Бери, на решту купи собі нормальну бороду!

Зрештою, після довгих вмовлянь і того, що Гнат пообіцяв не дихати в бік касира, їм продали сигарети за польські злоті, які випадково знайшлися в підкладці куртки Гната.

Вони вийшли на ганок заправки, закурили й синхронно видихнули густий дим у польське небо. 

— Знаєш, Бруні, — сказав Гнат, розглядаючи візитівку Ракшази, яку Бруні забрав назад. — А цей котяра реально крутий. Грошей дав, номер лишив… Може, ну його, ті огірки? Поїдемо з ним в Індію? Будемо там головними гномами на залізниці. 

— Подивимось, — затягнувся Бруні. — Але спочатку треба допити бочку. Гномська честь вимагає завершення розпочатого.

Нічна Бидгощ нарешті прийняла їх як рідних. Двоє маленьких, але дуже гордих фігур повільно зникали в тумані, залишаючи за собою запах дорогого тютюну і дешевих пригод.