Розділ 9. Велике переселення гномів, або Огірковий гамбіт

Ранок на базі відпочинку під Сумами зустрів Бруні не співом пташок, а відчуттям, ніби в його черепі бригада гномів-шахтарів намагається пробити новий тунель без використання магії, лише відбійними молотками. Він розплющив одне око. Над ним хиталося сіре небо, а під спиною було щось тверде й мокре.

Виявилося, що він спить у старому іржавому човні «Прогрес», який стояв посеред волейбольного майданчика. Поруч, обійнявши весло, хропів напіврозкислий водяник з паралельного потоку.

— Бруні, піднімайся, ти тепер зірка, — почувся над головою голос Патрика. Той виглядав підозріло бадьорим, тримаючи в руках стаканчик із сумнівною розчинною кавою. 

— Відчепися… Я вмираю… — прохрипів Бруні, намагаючись згадати, чому його язик на смак як стара підошва. 

— Ти не просто вмираєш, ти вчинив дипломатичний суїцид, — Патрик присів на борт човна. — Пам’ятаєш, що ти вчора видав у холі? Про ельфійок і… специфіку їхньої соціальної поведінки?

Бруні заплющив очі. Спогади почали спливати, як утопленики в Пслі. «Я з цими шльондрами спати не буду!» — пролунало в голові його власним п’яним голосом.

— О ні… — простогнав гном. 

— О так. Ельфійки з факультету іноземних мов уже написали колективну скаргу ректору нашого педуніверситету. Тебе звинувачують у гномському шовінізмі, порушенні етики майбутнього педагога та образі честі й гідності ельфійського народу. Кажуть, дівчата з «інязу» збираються накласти на тебе прокляття вічної гикавки. А декан нашого істфаку сказав, що після такого ти практику в школі будеш проходити хіба що в пеклі.

Бруні сів, ігноруючи нудоту. Ситуація була критичною. Вижити в Сумському державному педагогічному університеті після такого було неможливо. Його б зацькували на кожній парі з психології, а на екзамені з педагогіки змусили б цитувати Макаренка мовою ельфів, якої він не знав.

— Мені треба зникнути, — твердо сказав Бруні. — Залягти на дно. Бажано там, де немає ельфійок і деканату. 

— Є варіант, — Патрик примружився. — Мій кум якраз збирає групу. Їдуть у Польщу. Офіційно — «культурний обмін», фактично — на огірки під Люблін. Гроші непогані, плюс — ніякої магічної етики, тільки коліна, спина і нескінченні зелені овочі.

Бруні не вагався. Це був єдиний шлях врятувати свою гордість (або те, що від неї лишилося).

Поїздка до Польщі була справжнім ходінням по муках, загорнутим у целофан абсурду. Бруні стояв на сумському автовокзалі, тримаючи в руках картату сумку «мрія окупанта», в якій лежали змінні шкарпетки, статут гномської гвардії та дві пляшки дідівського самогону «на чорний день».

Автобус «Суми — Гданськ» виглядав так, ніби він брав участь у битві під Берестечком і програв. Це був старий «Еталон», який якимось дивом отримав ліцензію на міжнародні перевезення. Усередині пахло соляркою, старими пиріжками та безвихіддю.

Пасажири підібралися відповідні. Поруч із Бруні вмостився величезний перевертень у спортивному костюмі, який всю дорогу гриз насіння і дивився серіали на повну гучність без навушників. Позаду сиділи дві відьми-пенсіонерки, які везли в Польщу контрабандні зілля для омолодження, замасковані під баночки з домашнім варенням.

— Куди їдеш, малий? — прохрипів перевертень, спльовуючи лушпиння на підлогу. 

— На стажування… — буркнув Бруні, натягуючи каптур на очі. — Досліджую аграрний сектор Євросоюзу. 

— Ага, огірки, значить, — реготнув той. — Я теж на «будову». Кажуть, там місяць за три йде, якщо прораб — орк.

Дорога до кордону зайняла вічність. Автобус трясло на вибоїнах так, що Бруні кілька разів ледь не вилетів у прохід. У районі Житомира водій оголосив, що «магічний двигун чихає», тому пасажирам довелося вийти й штовхати транспортний засіб три кілометри до найближчої заправки. Гном штовхав завзятіше за всіх — образа на ельфійок давала йому силу десяти бетономішалок.

На митниці в Шегинях почалося справжнє пекло. Черга з автобусів розтягнулася до самого горизонту. Магічний контроль працював повільно. Польський митник — суворий чоловік з вусами, що нагадували щітки для взуття, — довго розглядав паспорт Бруні.

— Бруні Вальдемарович? Гном? Студент педагогічного? — митник підозріло подивився на Бруні. — Чого їдемо до Речі Посполитої? 

— Везу світло знань і бажання працювати руками, пане, — чесно відповів Бруні, намагаючись не дихати на митника залишками вчорашнього перегару. 

— А це що у вас у сумці? — митник тицьнув пальцем у пляшку самогону. 

— Це… дезінфікуючий засіб для обробки огіркових кущів від магічної попелиці. Експериментальна розробка Сумського педуніверситету!

Митник відкрутив корок, нюхнув і на мить знепритомнів. Прийшовши до тями, він витер сльози, мовчки поставив штамп і прошепотів: «Powodzenia, panie krasnoludzie... Тільки не виливайте це в нашу каналізацію».

Коли автобус нарешті перетнув кордон і виїхав на ідеально рівну польську дорогу, Бруні відчув дивне полегшення. Тут, серед безкраїх полів Люблінщини, ніхто не знав, що він назвав ельфійок шльондрами. Тут ніхто не вимагав від нього писати плани-конспекти уроків історії для 5-Б класу.

Він дивився у вікно на польські села, де кожна альтанка виглядала краще, ніж головний корпус його рідного «педу». 

— Ну що ж, — пробурмотів Бруні, розв’язуючи торбу з бутербродами. — Прощавай, педагогіка. Вітайте, огірки. Якщо я не став вчителем року в Сумах, то стану найкращим збирачем року в Польщі.

Він ще не знав, що на полі його чекає не просто робота, а справжня битва з овочами, польським паном-експлуататором і власною долею, яка явно мала на нього ще більш абсурдні плани.

Бруні дістав телефон, побачив 148 пропущених дзвінків від старости групи й заблокував номер. Тепер його звали не Бруні-студент. Тепер він був Бруні-Легіонер Огіркового Фронту.