Розділ 26

Я підвів голову, і в моїх очах, мабуть, було стільки відчаю, скільки Тарас не бачив за всі роки нашої співпраці.

— Я мушу її знайти. Мушу повернути. Навіть якщо вона захоче мене вбити при зустрічі — я дам їй цей ніж. Але я не можу залишити все так. Не після всього...

Тарас коротко кивнув і вийшов. А я залишився сам на сам із порожнечею. Де б ти не була, Алю, я переверну цей клятий світ. Наша історія не закінчиться на твоєму «прощавай».

Ти хотіла повернути борг грошима, пташко? Але мій борг перед тобою вимірюється не в доларах. Він вимірюється в кожному твоєму шрамі, який я тепер носитиму на собі до кінця днів.

Минали тижні. Відтоді, як я побачив порожню квартиру Аліни, моє життя перетворилося на нескінченні перельоти та очікування. Тарас щоразу приносив нову зачіпку, яка щоразу заводила в глухий кут.

— Схоже, вона в Польщі, Краків або Вроцлав, — казав він на початку.

Я летів туди, піднімав усі зв’язки, мої люди перевіряли кожен готель, кожну камеру на вокзалах. Потім був Берлін, пізніше — Відень. Кожного разу я сподівався, що ось-ось побачу її в натовпі, впізнаю за ходою чи нахилом голови. Але міста змінювалися, а результат залишався тим самим.

Прага стала моєю останньою зупинкою. Столиця, яка спочатку здавалася ключем до розгадки, перетворилася на черговий лабіринт із бруківки та чужих облич.

Я не жив, просто існував. Без неї світ остаточно втратив сенс.

Мої люди — найкращі шукачі, які могли знайти голку в копиці сіна — лише розводили руками. Аліна Савчук просто розчинилася. Вона не залишила цифрового сліду, не користувалася знайомими рахунками. Вона викреслила себе з моєї реальності.

Одного вечора, коли черговий звіт Тараса закінчився словами «жодних збігів», я зламався. Я відпустив охорону, наказавши їм зникнути з очей, і пішов у всі тяжкі. Це не було схоже на мене, на стриманого Островського, але зараз мені потрібно було заглушити цей нестерпний крик усередині хоча б пекучим алкоголем.

Я вийшов із бару, коли нічна Прага вже дихала вологою та прохолодою. Світ навколо хитався. Я піднявся на Карлів міст. Зупинився біля перил, вдивляючись у темні води Влтави.

— Де ж ти, моя пташечко? — прошепотів я, і вітер підхопив мої слова. — Я ж тобі обтяв крила... Хіба ти можеш літати? Чи ти просто впала в іншу прірву, куди я не можу дістатися?

Я ледь тримався на ногах, голова йшла обертом. Раптом відчув чиюсь присутність. Поруч зупинилася дівчина. Зовсім молода, тендітна, з коротким темним волоссям, що вибивалося з-під каптура. Вона щось запитала  — мабуть, дорогу чи котра година — і на мить мені здалося, що серце зупинилося.

Я різко повернувся, вдивляючись у її обличчя. Але дівчина підняла очі — і вони були чорними, чужими, без того вогню і болю, який я знав напам'ять. Це була не вона. Знову не вона.

Я гірко всміхнувся, дивлячись на незнайомку.

— Чому ти не вона? — прохрипів я, і з моїх грудей вирвався дикий, нездоровий сміх. — Чому ніхто в цьому клятому світі не вона?!

Я продовжував сміятися, відчуваючи, як по щоках течуть не то краплі дощу, не то сльози, які я забороняв собі роками. Дівчина на диво не пішла геть, лише дивилась на мене — на дивного високого чоловіка, який виглядав як мільйонер, а поводився як божевільний бродяга.

Я знову повернувся до води.

— Ти перемогла, Алю... — видихнув я. — Ти зникла так майстерно, що я починаю вірити, ніби тебе ніколи й не було. Ти була моїм найкрасивішим сном, який закінчився жахом.

— Вам треба в готель, — раптом тихо мовила. Вона взяла мене під руку. — Ходімо, я проведу вас. Де ви зупинилися?

Я піддався. Йшов, ледь перебираючи ногами, спираючись на це тендітне плече. Весь шлях я марив. Я розповідав цій випадковій перехожій, як випалив власну душу, намагаючись знайти ту, яку сам же відштовхнув. Я був настільки не в собі, що не бачив очевидного.

Це було схоже на лихоманку. Світ плив перед очима, Прага за вікном готелю розсипалася на тисячі вогнів, а в голові гуділо: «Ти збожеволів, Островський. Ти просто остаточно з’їхав з глузду».

Коли ця дівчина вела мене під руку, я був упевнений, що це чергова галюцинація. Мій мозок, випалений віскі й болем, просто підставив схожий силует під мої спогади. Я відчував її тонку руку на своєму лікті й думав: «Ось воно. Кінець. Я вже бачу її в кожній перехожій. Завтра я прокинусь у порожньому номері, і це виявиться черговим маренням».

Ми зайшли в мій номер. Вона допомогла мені дійти до ліжка. Я сів на край, схиливши голову.

— Тобі треба відпочити, — тихо сказала вона.

Цей голос... Я заплющив очі. Ні, це не Аліна. У моєї Аліни був голос як дзвіночок, а тут — глухий, низький тон. Але ніби вона його спеціально змінює. Боже, маячня.

А це коротке чорне волосся... Я схилив голову, майже торкаючись її плеча, і завмер.

Запах.

Це не був парфум. Це був запах її шкіри. Той самий. Я вдихнув його і відчув, як серце збилося з ритму. А потім почав вдивлятися в лінію її підборіддя, у те, як вона тримала спину — ця горда, трохи напружена постава, яку я знав напам'ять.

«Це вона. Це вона. Це вона», — запульсувало в кожній клітині тіла.