Розділ 25

Це був той самий борг. Той клятий борг, з якого все почалося.

Я втупився в цей рівний, холодний почерк. Кожне слово було як постріл упритул. Вона не просто повернула гроші — вона розірвала останню нитку, яка нас пов'язувала. Вона викреслила мене.

— Чорт! Дідько! — я підскочив на ноги, змахуючи купу грошей зі столу. Вони розлетілися підлогою, як непотрібне сміття.

Я вдарив кулаком по столу так, що затремтіло скло.

— Коли?! Коли це сюди потрапило?! — закричав я в порожнечу кабінету.

Я викликав охорону, зриваючи голос. Тарас влетів у двері через хвилину, злий і напружений.

— Хто заходив?! Хто був у моєму кабінеті?! — я вхопив його за лацкани піджака, майже відриваючи від землі.

— Демиде, ніхто не... Камери... ми перевіримо камери... — белькотів він.

Я відштовхнув його й кинувся до моніторів. Ми перемотували записи, поки я не побачив її. Жінка. Вона була вдягнена просто, трималася впевнено. Я б не впізнав її зі спини, якби не ця хода. Якби не цей знайомий нахил голови.

Вона була тут. Вона дихала цим повітрям. Вона торкалася мого столу. А я в цей час знищував Текіна, думаючи, що я великий месник.

Я дивився на екран. Перед виходом вона на мить озирнулася на моє порожнє крісло. У її погляді не було ні болю, ні надії. Лише порожнеча. Така ж як і в мене.

— Вона пішла, — прошепотів я, опускаючись на стілець. — Вона справді пішла.

Я підняв із підлоги ту записку. «Бажаю відчути те, що я».

— Ти вже перемогла, Алю, — прошепотів я, притискаючи папірець до губ. — Бо я вже відчуваю. Я вже згораю.

Вона більше не була моєю пташкою. Вона була жінкою, яка вижила після зустрічі з монстром і знайшла в собі сили піти геть.

А я залишився зі своїми мільйонами, своєю помстою і цим клаптиком паперу, який палив мені руки дужче за пекло.

Я вилетів з офісу, не бачачи нічого перед собою. У голові пульсувало тільки одне: «Ні, ні, ні! Це не може бути фіналом!». Я мав її знайти. Мав стати перед нею на коліна й розповісти всю правду. Пояснити, що відпустив її не тому, що перестав кохати, а тому, що боявся зруйнувати її остаточно.

— Машину! Швидко! — закричав я так, що охорона здригнулася.

Ми летіли нічними вулицями. Червоні світлофори, божевільна швидкість, ризик — усе це було нічим порівняно з жахом, який стискав мої легені. Тільки б встигнути. Тільки б вона ще була там.

Я вискочив з машини, не чекаючи, поки водій остаточно зупиниться, і кинувся по сходах. Кожен крок віддавався у скронях. Я зупинився перед її дверми й почав стукати — спочатку впевнено, потім майже відчайдушно.

— Аліно! Алю, відчини! Будь ласка... — мій голос, який зазвичай змушував людей тремтіти, зараз звучав зламано. — Я чекав занадто довго. Я все поясню...

Тиша. Глуха, мертва тиша, від якої холонуло всередині.

Я вихопив свій дублікат ключа — я зберігав його як найціннішу реліквію. Рука здригнулася, коли замок клацнув. Штовхнув двері й увірвався всередину.

— Аліно?

Я завмер на порозі. У квартирі пахло чистотою. Але життя тут більше не було. Усе було на своїх місцях: диван, лампа, її книги на полицях. Але життя тут більше не було. Я відчував це шкірою. Квартира виглядала як музей — ідеальна, нерухома і мертва. Не було її особистих речей, її запаху, не було її.

— Куди ти поділася? — прошепотів я, і мій голос потонув у порожніх стінах.

Раптом мене прошив крижаний жах. Що, якщо хтось? Що, якщо хтось із тих виродків, яких я не встиг дістати, дібрався до неї? Ні, це неможливо, я ж тримав охорону поруч... чи ні? Можливо, вона сама їх відшила?

Я вихопив телефон, мої рухи були різкими й хаотичними.

— Тарасе! Знайди її! Підніми всіх. Перевір аеропорти, вокзали, камери на виїздах. Мені байдуже, скільки це коштуватиме. Просто знайди її! Живою!

Я повернувся у свою порожню квартиру. Пити не хотілося. Алкоголь більше не допомагав. Хотів тільки одного — повернути її. Назавжди. Прикувати до себе, сховати від усього світу, лише б вона знову була поруч.

Я зробив найбільшу помилку у своєму житті. Думав, що рятую її, відпускаючи. Насправді ж власними руками зруйнував усе, що в нас було.

Сів на підлогу прямо в коридорі, стискаючи голову руками. Увесь авторитер, мільйони, влада — усе це було сміттям, якщо в кінці дня я повертався в порожнечу, яку створив власними руками.

— Повернись... — прошепотів я в темряву. — Тільки повернись, і я покладу весь цей світ до твоїх ніг.

Сон так і не прийшов. Кожна хвилина тиші в новій квартирі ставала нестерпною. Я бачив перед очима її почерк, ці рівні літери, що дихали презирством. О п’ятій ранку я вже був в офісі, міряючи кроками кабінет. Підлога була всіяна грошима, які я так і не спромігся підняти, вони здавалися брудними шматками паперу.

Тарас зайшов рівно о шостій. По його обличчю я зрозумів: новини мені не сподобаються.

— Є деяка інформація, — почав він, уникаючи мого погляду. — Аліна Савчук більше не є власницею квартири.

— Тобто? Як це — не власниця?! — я різко зупинився, відчуваючи, як всередині все холоне.