Розділ 24

Демид

Наш час

Склянка віскі на столі була вже третьою, але алкоголь не брав. Він лише робив лють чіткішою, а пам'ять — гострішою.

Я ненавидів цей кабінет. Я ненавидів це місто. Але найбільше ненавидів власне відображення в дзеркалі.

Того дня в лікарні, коли я востаннє дивився на Аліну — бліду, під’єднану до апаратів, — я помер разом із нею. Я розірвав ці стосунки не тому, що перестав кохати, а тому, що був для неї отрутою. Усе, до чого я торкався, перетворювалося на попіл. Моє кохання не дало їй щастя — воно принесло їй кулю, кому і...

Я стиснув кулаки так, що суглоби побіліли.

Дитина. Наш маленький згорточок, який мав стати початком усього, а став моїм вічним вироком. Плід нашого кохання, якого я ніколи не потримаю на руках. Кожного разу, коли я заплющував очі, я бачив не обличчя ворогів, а той порожній простір, який залишився після нас. Я знав, що кохав її. Кохав одну, назавжди, до хрипу в легенях. Але моє кохання виявилося вбивчим.

Я знав про кожен її день у лікарні. Тарас доповідав мені щодня. Я знав, коли вона розплющила очі. Знав, як вона кликала мене, як її голос зривався на шепіт, а потім на крик. Я чув цей крик у своїй голові кожної ночі. Я здогадувався, як їй боляче. Бо сам помирав щодня, сидячи під стінами лікарні в машині з вимкненими фарами, не маючи права навіть зайти.

Я продав будинок. Не зміг там перебувати ні секунди. Кожен куток, кожен запах нагадував про її сміх, про її тепло. Мені там місця більше не було.

Я кинувся в роботу, як звір у бійку. Але це була не робота. Це була бійня.

Помста була єдиним, що тримало мене на плаву. Я нищив їх методично, із запеклою люттю. Кожен, хто працював на нього, хто був із ним повʼязаний, кожен їхній посіпака — я випалював їхню імперію до фундаменту. Ці виродки думали, що можуть забрати в мене дитину й залишитися жити?

Помста була завершена. Усі, хто був причетний до справ Текіна перестали існувати, я вирвав їх із коренем. Але чому в грудях так пече, ніби я сам проковтнув розпечене вугілля?

Підійшов до бару, налив повну склянку. Рідина обпекла горло, але внутрішній вогонь не згас. Сів у крісло, відкинув голову назад і заплющив очі. У темряві знову з'явилася вона.

Я хотів побачити її обличчя. Хоча б на папері. Рука сама потягнулася до верхньої шухляди столу — там, під документами, я ховав її фото. Єдине, що в мене залишилося.

Я висунув шухляду й завмер.

Замість знайомого обрису фотографії мої пальці наштовхнулися на щось об’ємне. Великий, важкий конверт. 

— Що за... — прохрипів я.

Я витягнув його. Конверт був надто пухким. Розірвав папір, і на стіл тугим паперовим дощем посипалися гроші. Купи купюр. Кожна банкнота ніби плювала мені в обличчя.

А серед паперового хаосу лежав маленький клаптик білого паперу. Я вхопив його, відчуваючи, як пальці зрадницьки тремтять.

«Я віддаю те, що мала віддати одразу — папірці. Це вони мали бути ціною, а не моя душа, не моє кохання і не моє життя. Більше я тобі нічого не винна. Я не бажаю тобі щастя, Демиде. Я бажаю тобі відчути хоч краплю того, що відчула я, коли помирала в тій лікарні. Тих шрамів на серці не закриє жодна сума. Прощавай. А.»

Папір вислизнув з моїх пальців. У грудях стало важко дихати, наче хтось вибив із мене все повітря. Вона приходила, щоб залишити це... щоб остаточно вирвати мене зі свого життя, вважаючи, що для мене це були лише гроші.