Розділ 23

Коли ми під’їхали до занедбаного ангара за містом, повітря здалося мені занадто важким. Мої люди вже чекали всередині. Текін сидів на брудній підлозі, прикутий ланцюгами до іржавої балки. Його обличчя було в синцях та саднах, але він усе ще дихав — важко, зі свистом.

Я підійшов до нього впритул. Запах сирості та страху змішався з металевим присмаком крові.

— Прийшов до тями? — мій голос був спокійним, і від цього спокою навіть охоронці відступили на крок.

Я вдарив його. Просто в обличчя. З розмаху.

— Це за її муки, — процідив я.

Він захлинувся стогоном, але я вже не міг зупинитися. 

— Це за її сльози. За кожну секунду того жаху, який ти змусив її пережити.

Текін намагався щось прохрипіти, але я не слухав. Я бив його знову і знову, вивільняючи всю ту жорстокість, що накопичилася в мені за цей день. Я глушив у собі біль, знищуючи людину, яка зламала моє життя.

— А це... — я зупинився, нахилившись до його вуха, і мій шепіт став крижаним. — Це за те, що ти забрав у мене, навіть не знаючи про це. За мого сина чи доньку, яких ти вбив.

Резван підняв набряклі очі, в яких уже не було нічого, крім агонії та благання про кінець.

Я повільно дістав пістолет. Метал був приємно холодним. Я приставив дуло прямо до його чола. Текін заплющив очі — він чекав цього як милості.

— Гори в пеклі, — сказав я і натиснув на гачок.

Глухий постріл розірвав тишу ангара. Тіло Текіна сіпнулося й остаточно обм’якло. Усе було скінчено. Але помста не принесла жодного полегшення — усередині залишилася тільки випалена порожнеча.

Я розвернувся і вийшов на свіже повітря. Тимофій стояв біля машини, курячи сигарету.

— Поїхали, — кинув я, сідаючи на пасажирське сидіння. — Мені треба додому, переодягнутись, а потім назад до неї.

Приїхавши до свого будинку, я відчув, як він зустрів мене мертвою тишею. Стіни, які раніше здавалися фортецею, тепер тиснули, наче стіни склепу. Я швидко заскочив у душ, змиваючи з себе порох заводу і кров — її кров, яка, здавалося, в’їлася мені в самі пори.

Виходячи до машини, я на мить затримав погляд на сонячному дворі. Моя хвора уява раптом випалила перед очима картинку, від якої перехопило дихання: ось там, біля великого дерева, стоїть Аліна. Вона сміється, тримаючи на руках маленького хлопчика, який весело махає мені своєю крихітною долонею.

У ту ж мить я зненавидів цей будинок. Кожен цей камінь, кожне вікно тепер нагадували мені про те, чого в мене ніколи не буде. Що я сам знищив.

Я сів у машину, де на мене чекав Тимофій.

— Вистави на продаж цей будинок, — кинув я, не дивлячись на нього.

— Демиде, це ж твій... — почав він, але я резко перебив:

— Продай усе. Ділянку, будинок, меблі. Щоб духу мого тут не було. Так буде краще всім.

У лікарні запах антисептиків знову вдарив у ніс, нагадуючи про реальність. Лікар, побачивши мій стан, лише мовчки кивнув і дозволив зайти на кілька хвилин. Медсестра простягнула мені халат, маску та бахіли.

Коли я переступив поріг реанімації, моє серце стислося так, що стало боляче дихати. Вона здавалася такою маленькою, такою тендітною під цим страшним плетивом трубок та дротів. Моя сильна, світла дівчинка тепер виглядала як розбита порцелянова лялька.

Я тихо підійшов і обережно, ледь торкаючись, узяв її за руку. Вона була прохолодною.

— Алю... — прошепотів я, і мій голос здригнувся. — Вибач мені. Благаю тебе, вибач.

Я опустився на коліна біля її ліжка, притискаючи її долоню до свого обличчя.

— Я ненавиджу себе, чуєш? Ненавиджу кожну клітину свого тіла, яка дозволила цьому статися. Я хотів бути твоїм захистом, а став твоїм катом. Я приніс у твоє життя темряву, якої ти ніколи не заслуговувала. Ти мала розквітати, а я змусив тебе стікати кров’ю.

Я заплющив очі, відчуваючи, як пекуча волога збирається під повіками.

— Я обіцяв, що ніхто не постраждає, але вбив наше майбутнє ще до того, як воно почалося. Я6C не маю права тримати тебе біля себе. Більше ти ніколи не відчуєш страху через моє прізвище. Більше ніхто не посміє використати тебе, щоб дістатися до мене.

Я глибоко вдихнув, приймаючи найважче рішення у своєму житті.

— Я відпускаю тебе, моя маленька пташка. Живи, дихай на повні груди. Кохай того, хто буде цінувати твоє світло, а не затягуватиме тебе у свою темряву. Будь щасливою з тим, хто зможе тебе просто оберігати, а не рятувати щоразу від смерті. Будь вільною від моїх гріхів, від моїх ворогів, від моєї любові, яка виявилася отрутою. Ти будеш у безпеці, я про це подбаю... але вже здалеку.

Я повільно нахилився і невагомо, майже не торкаючись, поцілував її в край губ.

— Я кохаю тебе. Кохаю так сильно, що це розриває мене на шматки. Прощавай, моя Алю.

Я підвівся і, не озираючись, вийшов з палати. Я залишав там своє серце, але знав — це єдиний спосіб дати їй шанс на життя, де немає куль, підвалів і запаху смерті.