Розділ 22

Тимофій важко зітхнув. Він мовчки сів поруч зі мною на підлогу, витягнувши ноги. Зараз він не був стратегом чи юристом — він був просто другом, який розумів мій біль без зайвих слів.

— Ми встигли, Демиде, — тихо сказав він, дивлячись кудись у кінець коридору. — Аліна сильна. Я бачив її очі — вона не з тих, хто здається без бою. Вона вибереться.

Я підняв на нього важкий погляд.

— І що далі, Тиме? Яке життя її чекає поруч зі мною? Постійні підвали, перестрілки, кулі? Я ж сам поцілив у неї... своїми руками. Я обіцяв їй безпеку, а став її головною загрозою.

Тимофій нічого не відповів, лише поклав руку мені на плече. Ми сиділи в цій важкій тиші лікарняного коридору. Годинник на стіні відміряв хвилини, а мені здавалося, що час просто зупинився. На будь-якому полі бою я знав, що робити. Але тут я не міг зробити абсолютно нічого.

Я чекав. І кожна секунда цього очікування була довшою за все моє життя.

Через довгі години двері операційної нарешті відчинилися. До нас вийшов лікар. На його обличчі, сірому від утоми, неможливо було прочитати абсолютно нічого — ні надії, ні вироку.

Я підхопився з підлоги, ледь не збивши чоловіка з ніг.

— Як вона? — мій голос був схожий на хрускіт розбитого скла. — Кажіть як є!

— Жива, — коротко кинув лікар, знімаючи маску. — І буде жити. Ми стабілізували стан.

Я заплющив очі й з силою протер обличчя долонями. Вперше за цей день я зробив повний вдих.

— Дякую... — видихнув я, відчуваючи, як ноги стають ватними від полегшення. — Дякую вам.

Але лікар не поспішав іти. Він відвів погляд, і моє полегшення миттєво випарувалося, змінюючись новим холодом.

— Є речі, які мені важко вам говорити, — почав він тихо. — Організм пацієнтки ледь впорався. Вона зазнала сильної інтоксикації. Ми зробили все можливе, але... дитину зберегти не вдалося.

Я завмер. Весь шум лікарні — усе зникло. Залишилися тільки ці слова, що засіли в моїй голові, наче розпечені цвяхи.

— Дитину? Про що ви? — перепитав я, відчуваючи, як світ навколо починає хитатися. — Яку дитину?

Лікар зітхнув із професійним співчуттям:

— Термін був зовсім маленький, декілька тижнів. Ембріон добре тримався, але після такої дози хімії та і поранення, ми вводили велику кількість знеболення... тут було без шансів. Мені справді шкода.

Я стояв нерухомо, наче мене заживо замурували. Дитина. Наша дитина. Можливо, вона везла мені цю новину в тій клятій машині... А я приніс їй тільки смерть.

— Куля застрягла глибоко в плечі, — продовжував лікар, але його голос доносився до мене як крізь товщу води. — Знадобиться тривала реабілітація. І шрами... їх буде багато.

Я не чув про шрами. У моїх вухах пульсувало тільки одне: «без шансів». Якби не моє життя… якби не мої вороги… вона б зараз не лежала за цими дверима. Я не зміг її захистити. Не зміг захистити ні її, ні нашу дитину. Своїми руками, своїм брудним життям я вбив не тільки її спокій, а й наше майбутнє.

Я повільно перевів погляд на Тимофія. Він стояв трохи осторонь, так само блідий. У його очах була суміш глибокого болю та усвідомлення того, що сьогодні ми обоє перетнули межу.

— Деме... — почав він, роблячи крок до мене.

Я не відповів. Я просто дивився на свої руки. Ті самі руки, якими я її обіймав. Ті самі руки, якими тиснув на гачок.

Резван Текін. Тепер він не просто полонений. Тепер він — мій особистий квиток у пекло, і я збирався взяти його з собою. Тільки спочатку я мав зайти до неї.

Я наздогнав лікаря біля повороту в коридор і схопив його за плече.

— Я можу її побачити? Хоча б на хвилину. Прошу.

Лікар втомлено похитав головою:

— Вона в реанімації, підключена до апаратів. Зараз не найкращий час, Демиде Денисовичу. Їй потрібен абсолютний спокій, щоб ліки почали діяти.

Я повільно розтиснув пальці. Спокій. Це єдине, чого я ніколи не міг їй дати.

— Добре, — процідил я крізь зуби. — Дякую.

Я розвернувся й рушив до виходу. Тимофій мовчки витяг із моєї кишені ключі й сів за кермо.

Ми їхали в повній тиші. За вікном змінювалися вулиці, але для мене їх не існувало. Я бачив лише її закривавлену сукню й чув страшні слова лікаря про нашу дитину. Нашу ненароджену дитину, яку цей виродок убив ще до того, як я дізнався про її існування.

Я вже знав, як усе буде далі. Знав, що скажу Аліні, коли повернуся. Навіть якщо це буде наша остання зустріч. Але зараз я мав закінчити справу. Я мав відправити в пекло істоту, яка давно мала там горіти.