Розділ 21

Я підхопив її на руки й кинувся крізь дим. Мені було байдуже на засідку й на все навколо. Я мав винести її з цього пекла, яке сам же й створив.

Я ніс її крізь задушливу сіру пелену, притискаючи до себе так сильно, ніби намагався віддати власне дихання. Кожен її слабкий видих на моїй шиї відгукувався фізичним болем у моїх легенях.

— Дихай, Алю... Благаю, тільки дихай, — хрипів я, не впізнаючи власного голосу. — Тільки не йди. Не зараз.

Я блукав у цьому лабіринті диму та іржавого заліза, орієнтуючись лише на інстинкт. Коли попереду нарешті замигтіло денне світло, поруч із моєю скронею свиснула куля й врізалася в бетонну колону. Я навіть не обернувся. Знав, що це він стріляє вслід, але не міг зупинитися. Зараз її життя важило більше за будь-яку помсту.

Я вискочив із будівлі, тримаючи її обм'якле тіло біля грудей. Світло різало очі, але попереду я бачив лише Тимофія, який уже тримав двері машини відчиненими.

— Тимофію! — закричав я, і голос зірвався на хрип.

Він підскочив миттєво. Я обережно, наче найкрихкіший кришталь, передав Аліну йому на руки. Мої долоні були в її крові. І я знав, хто в цьому винен. Ніколи не забуду цього відчуття.

Я стиснув плече Тимофія закривавленою долонею й процідив крізь зуби:

— Я довіряю її тобі. Чуєш? Тільки тобі. Вези в клініку. Піднімай найкращих хірургів. Якщо з нею щось станеться...

— Я зрозумів, Демиде. Нічого не станеться, — коротко кинув Тимофій і впевнено забрав її з моїх рук.

Двері зачинилися, і машина зірвалася з місця. Я залишився стояти посеред пилу, дивлячись на свої заплямовані руки. Усередині більше нічого не залишилося, лише лють. Я розвернувся назад до будівлі.

— Я з тобою, — поруч виріс Кирило. Його обличчя було кам’яним. — Навіть не думай йти туди сам. Через цього виродка в мене щойно згоріли останні нервові клітини.

Ми повернулися в підвал. Дим усе ще стояв щільною стіною. Раптом темряву розітнули спалахи — почалася хаотична перестрілка.

— Чорт! — прошипів Кирило, коли куля зачепила його передпліччя, але зброю не випустив, лише міцніше зціпив зуби.

Я помітив Текіна, який намагався прорватися до чорного виходу. Він чекав зручного моменту, але я був швидшим. Один точний постріл, і Текін із криком упав на бетон, схопившись за прострелену ногу.

Я в три кроки опинився біля нього й коротким ударом вибив зброю з його рук. Навалився зверху, притискаючи його до брудної підлоги. Усередині все палало бажанням розірвати його на шматки, але я змусив себе зупинитися. Смерть зараз була б для нього занадто легким виходом.

— В ангар його. За місто, — скомандував я хлопцям, які підбігли на шум. — Зачиніть і чекайте на мене.

Я підвівся, важко дихаючи. Кирило затискав поранену руку, киваючи на вихід.

— У лікарню. Зараз же, — кинув я йому.

Ми заскочили в авто. Я тиснув на газ, ігноруючи світлофори і судомно стискав кермо до скрипу.

У голові пульсувала лише одна думка: «Живи, Алю. Будь ласка, живи».

До лікарні ми дісталися за лічені хвилини. Кирила одразу затягнули в перев'язувальну, він щось бурчав про подряпину, але лікарі його не слухали. Тимофій уже взявся за справу: тихо й переконливо пояснював головному лікарю деталі «нещасного випадку», закриваючи питання з поліцією.

Я ж бачив лише білі двері операційного блоку й рушив туди напролом.

— Не можна! Сюди не можна! — дорогу перегородив медперсонал.

— Пропустіть мене! Я вас усіх тут закрию, якщо не впустите! — мій крик відлунював коридором. — Я сказав відійдіть!

Раптом світ хитнувся. Різкий біль у щелепі змусив мене замовкнути. Тимофій стояв переді мною, важко дихаючи, з опущеним кулаком.

— Заспокойся! Чуєш мене?! — він схопив мене за лацкани куртки й труснув. — Там іде операція! Поглянь на себе: ти весь у сажі й крові! Хочеш занести інфекцію? Сядь і чекай!

Я видихнув. Повітря з болем виходило з легень. Мабуть, ніколи в житті я не почувався таким безпорадним. Уся моя влада й гроші були нічим проти лінії на моніторі, що відраховувала серцебиття Аліни.

Я сперся спиною об холодну стіну й повільно сповз на підлогу, обхопивши голову руками.

Рівно пʼятнадцять років тому я стояв біля тіл своїх батьків. Мені здавалося, що більшого болю вже не існує. Я помилявся. Бо зараз, за цими дверима, за життя боролася жінка, яку я поранив власними руками. Тоді я втратив їх. А сьогодні можу втратити її.