Розділ 20

Я не чув його слів, мені було байдуже, пастка це чи ні. Лють просто затьмарила свідомість, випалюючи будь-який страх.

Я вискочив на парковку й одразу застрибнув за кермо. Кирило з Тимофієм наздогнали мене в останню мить, заскочивши в салон на ходу. Вони навіть не намагалися мене відмовляти, адже надто добре знали мій характер. За стільки років спільної дружби хлопці чудово знали, якщо йдеться про близьку мені людину, то я змету будь-кого на своєму шляху.

Вони просто мовчки сіли поруч, як робили це завжди. Я втиснув педаль газу в підлогу, і машина ривком вискочила на дорогу.

І вже за п'ятнадцять хвилин ми мчали до промислової зони колоною з трьох машин. З нами були мої найкращі люди — ті, хто пройшов зі мною через усе і кому я довіряв на сто відсотків. Кирило на ходу звіряв координати по карті в телефоні, а Тимофій коротко віддавав накази охороні через рацію. У салоні більше ніхто не говорив. Усі й без слів розуміли, що поставлено на карту.

Коли перед нами виросли іржаві ворота заводу, я вдарив по гальмах. Занедбаний завод зустрів нас вибитими вікнами та потрощеними стінами. Усередині панувала суцільна темрява, і будівля виглядала абсолютно мертвою.

Я першим вискочив із салону, стискаючи в руці холодний метал пістолета. Охорона одразу кинулася вперед, щоб зайняти позиції, але я коротким жестом зупинив їх.

— Назад, — мій голос був рівним. Жодного вагання чи жалю.

— Ти здурів? — Кирило підскочив до мене, стискаючи моє плече. — Там їх може бути цілий загін. Ми зайдемо групою, зачистимо сектор...

— Ні, — я подивився йому прямо в очі. — Він чекає на мене. Це особисте. Якщо ви зайдете натовпом, він просто натисне на гачок ще до того, як ми до неї дістанемося. Я маю забрати її сам.

— Демиде, це самогубство! — Тимофій зробив крок уперед, перекриваючи мені шлях.

Я жорстко штовхнув його в груди.

— Це не обговорюється. Ви тримаєте периметр. Якщо я не вийду з нею через двадцять хвилин, тоді зрівняйте цей завод із землею разом зі мною і цим виродком.

Не чекаючи відповіді, я рушив до входу. Кожен мій крок по битому склу відлунював у порожнечі. Я йшов за своєю жінкою. І мені було байдуже, байдуже на все і на всіх. Головне, щоб вона була ціла.

Я зайшов через запасний вхід, про який Текін навряд чи міг знати. Колись, ще в іншому житті, на цьому заводі ми з Кирилом укладали угоди, які здавалися непорушними. Тепер ці стіни ставали свідками мого найбільшого жаху.

Я рухався швидко, притискаючись до холодного бетону. Кожен шурхіт змушував пальці міцніше стискати зброю. Раптом я відчув рух. Одна тінь, друга... Це була пастка. Текін не просто чекав на мене — він грався, заганяючи в кут.

Я почав спускатися залізними сходами в підвальне приміщення, де, за мої розрахунками, тримали Алю. Раптом позаду прогримів вибух. Ударна хвиля ледь не збила мене з ніг, а за секунду все навколо заповнив густий дим.

— Аля! — крикнув я, та наступної секунди все навколо оглушливо загриміло.

Крізь їдку пелену я зрозумів: часу немає. Приміщення заповнювалося чадом миттєво. Вона просто задихнеться за лічені хвилини.

Я ввірвався в задимлений зал. Нічого не було видно далі витягнутої руки. Раптом із темряви полетіли кулі. Я впав на одне коліно, відстрілюючись у відповідь. Спалахи пострілів на мить розрізали морок. Свист металу, крики, хаос.

Я розгледів силует біля стільця. Хтось стояв там, заносячи руку над безпорадною постаттю. Не розмірковуючи ні секунди, я вистрілив двічі поспіль.

І саме в цю мить пролунав жіночий стогін. Я впізнав його миттєво — це був її голос — тихий та надломлений. У мене перехопило подих.

— Ні... ні-ні-ні! — прохрипів я, кидаючись уперед і ігноруючи кулі, що свистіли над головою.

Я пролетів крізь дим і впав на коліна біля стільця.

Аліна, моя Аля. Вона була міцно прив'язана, її голова безвільно схилилася набік. На її сукні розповзлася кров. Я опустив очі на пістолет у своїй руці. Усе стало зрозуміло без жодних пояснень. Це моя куля, вона пройшла крізь того виродка й дісталася до неї.

Я влучив у неї. У ту, яку клявся берегти ціною власного життя. У ту, за яку готовий був спалити весь світ. Власними руками, своєю зброєю я покалічив її.

— Алю! Подивися на мене! — я тремтячими руками почав розривати мотузки, не звертаючи уваги на кров, що заплямувала мої долоні. — Боже, Пташко, дихай! Тільки дихай!

Я притиснув її до себе, відчуваючи, як її тіло обм'якає в моїх руках. У цей момент я ненавидів себе більше, ніж Текіна, більше, ніж усіх ворогів на світі. Я був монстром, який не зміг захистити свого ангела.