Розділ 19

Голос Кирила був тихим, але в ньому звучало щось таке, від чого в мене всередині все обірвалося. Я ніколи не чув у нього такого тону. Там було... співчуття?

Я повільно підняв голову. Очі пекли від люті та безсоння.

— Що там? — хрипко запитав я, хоча кожна клітина мого тіла вже кричала, що відповідь мені не сподобається.

Кирило не став пояснювати. Він просто розгорнув телефон екраном до мене й віддав його в мої занімілі руки.

На відео була вона. Моя Аля.

Вона сиділа на старому дерев'яному стільці посеред якогось підвалу чи ангара. Руки міцно зв’язані за спиною, голова безвільно опущена на груди. Вона була непритомна... Її розкішне волосся, яке я ще вранці перебирав пальцями, тепер було розпатлане й брудне. На скроні чітко виднілася тонка цівка запеченої крові, а на ніжній шкірі обличчя вже наливався синьо-фіолетовий синець.

У мене перехопило подих. Шок замінився дикою люттю, яка миттєво розросталася по всьому тілу.

У кадрі з’явилася чоловіча рука. Груба, засмагла, з масивним перснем на безіменному пальці. Я впізнав цей перстень. Це Текін.

Цей виродок різко схопив Аліну за щоки, завдаючи болю, і силоміць підняв її обличчя до камери. Він труснув її голову, наче ляльку, демонструючи її безпорадність.

— Дивись, Островський, — пролунав спотворений фільтром голос за кадром. — Дивись на свій якір. Схоже, сьогодні він піде на дно разом із тобою.

Відео обірвалося. Екран згас, залишаючи в кабінеті лише моє важке дихання.

Я дивився на чорний дисплей, і в цю мить щось у мені остаточно зламалося. Весь той спокій, весь той контроль, який я вибудовував роками, вся та холодна сталь просто розсипалася на порох.

— Текін... — прошепотів я, і в цьому шепоті було більше жаху, ніж у будь-якому крику. — Присягаюся... ти відповіси за це.

Я підняв погляд на Кирила. Він мовчки дивився на мене. Думаю, він зрозумів, зараз мене вже ніщо не зупинить.

— Треба знайти, де це знято. Зараз же.

Кирило лише кивнув. Він бачив, що я на межі. Бачив, що я готовий знищити все на своєму шляху. І я справді був готовий. Вони зробили одну помилку. Торкнулися людини, яку я кохав. Відтепер для них не існувало дороги назад

Ми з Кирилом вивертали місто, шукаючи місце, де її тримали, але результату було нуль. Машини, що затиснули її на трасі, ніби випарувалися в повітрі. Професійна робота, вони точно знали сліпі зони камер і де саме можна безперешкодно змінити номери.

Лють засліпила мені очі. Кожна хвилина невідомості випікала мені нутрощі. Я перекидав столи, розносив кабінет, відчуваючи, як безпорадність перетворюється на ненависть.

Двері знову відчинилися. Зайшов Тимофій. Він не сказав ні слова, просто взяв мій понівечений телефон і вп’яте запустив те кляте відео. Він дивився не на Аліну, він вивчав фон, розглядав якісь дрібниці, на які ні я, ні Кирило не звернули увагу. Його очі сканували кожен елемент за її спиною.

— Стоп, — він різко зупинив запис і наблизив зображення. — Дивіться сюди.

Ми з Кирилом схилилися над екраном.

— Ось, — Тимофій ткнув пальцем у кут стіни, де з-під пошарпаного бетону виглядала специфічна червона цегла з клеймом. — Це не просто старий склад. Бачите ці металеві балки з характерним гравіюванням? Таку технологію використовували лише на одному об'єкті в області.

Кирило напружився, вдивляючись у деталі. Його обличчя стало ще блідішим.

— Це старий консервний завод «Зоря»... — тихо промовив він. — Це був один із об'єктів мого тата. Його закинули ще до того, як батьків не стало.

— Саме так, — Тимофій випрямився. — Текін вибрав це місце не випадково. Це удар під дих не тільки Демиду, а й тобі, Кириле.

Я не став дослуховувати. Різко схопив кобуру. У голові була лише одна думка — знайти її.

— Я їду туди, — відрізав я. — Зараз же.

— Демиде, стій! Це пастка! — вигукнув Тимофій, але я вже вилітав із кабінету.