Розділ 18

Я підхопився так різко, що важке шкіряне крісло з гуркотом відлетіло до стіни, ледь не вибивши панель. Світ перед очима на мить звузився до однієї точки. Порожня машина, відчинені двері. Це не аварія — це викрадення. Сплановане до дрібниць прямо під моїм носом.

Я схопив телефон. Руки не тремтіли, вони стали кам’яними. Набрав її номер, хоча всередині вже знав результат.

Довгі гудки. Один, другий, третій... Кожен гудок відгукувався болем у скронях. Я заплющив очі, намагаючись вгамувати звіра, який уже почав дряпати ребра зсередини.

— Алю, візьми трубку... Візьми трубку, бо я зрівняю це місто з землею, — прошепотів я, і мій голос був страшнішим за будь-який крик.

Вона не відповіла. Після десятого гудка зв'язок обірвався. «Абонент поза зоною досяжності».

Звірине ричання вирвалося з моїх грудей, і я з усієї сили жбурнув телефон. Апарат вдарився в стіну, з гуркотом упав на підлогу, екран вкрився сіткою тріщин, але мені було байдуже. Я вже майже відчував смак крові. Своєї чи чужої — зараз це не мало жодного значення.

— Піднімай усіх! — я подивився на Тараса так, що той миттєво зблід. — Відправ людей до її квартири! Перегляньте всі камери біля під’їзду, на парковці, на кожному перехресті до тієї клятої траси! Швидко! Переверніть там кожен камінь!

— Робимо, Демиде Денисовичу! — Тарас розвернувся й вискочив з кабінету, на ходу віддаючи накази. Його кроки стрімко затихли в коридорі.

Я підійшов до панорамного вікна, дивлячись на місто, яке раптом стало моїм особистим ворогом.

— І моліться, — мій голос був хрипким від стримуваної люті. — Моліться всім богам, яких знаєте, щоб це виявилися звичайні наркомани, які вкрали машину від під’їзду, а потім злякалися й кинули її на трасі. Бо якщо її забрав... якщо він торкнувся її хоча б пальцем... Якщо це справа рук Текіна, то я не просто вб'ю його, я влаштую йому таке пекло, що смерть здасться милістю, про яку він не смів навіть мріяти.

У цей момент двері кабінету широко відчинилися. На порозі з’явився Кирило. Він завмер, окинув поглядом побитий телефон на підлозі, відкинуте крісло і моє лице, спотворене люттю. З його обличчя миттєво зникла звична іронічна посмішка, а очі небезпечно звузилися.

— Що за погром? — Кирило зробив крок усередину. — Хтось помер?

Я повільно повернув до нього голову.

— Поки що ніхто, — процідив я крізь зуби, виштовхуючи слова. — Але присягаюся, сьогодні помруть усі, до кого я зможу дотягнутися, якщо з Аліни впаде хоча б одна волосина.

У кабінеті стало тихо. Ніхто не наважувався сказати бодай слово.

Я важко опустився на диван. Гуркіт власного серця віддавався в скронях глухим болем. Широко розставивши ноги, вперся ліктями в коліна й сховав обличчя в долонях. Пальці міцно впилися в шкіру, ніби я намагався фізично стримати той скажений крик, що рвався зсередини, готовий розірвати легені. Дихав часто й хрипко, як загнаний звір, який розуміє, що пастка зачинилася.

Кирило мовчки сів поруч. Він не намагався втішати чи говорити банальності, адже знав, що зараз це лише розлютить мене ще більше. Він просто був поруч, готовий кинутися на будь-кого за моїм першим сигналом.

Раптом на підлозі, серед уламків на стіні й паркеті, щось коротко й противно завібрувало. Мій понівечений телефон сіпнувся, підсвічуючи тріщини на екрані тьмяним світлом. Прийшло повідомлення.

Кирило миттєво зреагував. Його рух був швидким і точним. Він нахилився, підняв апарат із розтрощеним склом і провів пальцем по екрану. Декілька секунд він просто дивився на текст, і я відчув, як повітря в кабінеті стало крижаним. Навіть руки Кирила, які майже ніколи не тремтіли, зараз ледь помітно напружилися.

— Демиде… — тихо сказав він, не відриваючи погляду від екрана. — Тобі краще самому це побачити.