Розділ 17

Демид

декілька місяців тому

Щороку цей день починався однаково важко. Пʼятнадцять років. Рівно пʼятнадцять років з дня, коли моїх батьків не стало, а мій світ вибухнув і остаточно перетворився на попіл.

Я не міг знайти собі місця з самого світанку. Дивне передчуття не відпускало ні на мить. Воно повзло за мною слідом, наче хижак, який терпляче чекає слушної миті.

Я довго стояв над Аліною, поки вона ще спала. Така неймовірна, така беззахисна у своєму напівсонному станi. Ця тонка, натягнута нитка, що поєднувала нас після моєї тупорилої, безпідставної ревності, була єдиним, що тримало мою совість на плаву. Я щоночі карав себе за слова, які сказав, образив її. Дивився на неї й відчував себе останнім покидьком. Як я міг сказати таке? Їй — моєму чистому, світлому ангелу, який віддавав мені все, не просячи нічого натомість.

Я нахилився й обережно торкнувся губами її щоки. Хотілося кинути все: бізнес, контракти, ворогів і просто залізти під ковдру, обійняти її й не випускати до кінця віку.Але борг перед минулим кликав мене.

На кладовищі панувала тиша. Лише холодний вітер гуляв між гранітними плитами. Я стояв перед могилою батьків, вдихаючи сире повітря. Тут не було місця для сліз — я виплакав їх ще підлітком, коли змивав кров їхніх вбивць із власних рук.

— Я зробив це, — мій голос звучав твердо. — Усі, хто був причетний до того дня, гниють у землі. Я помстився за вас. Кожного до останнього виродка.

Я поклав руку на холодний граніт, і погляд на мить пом'якшав.

— У моєму житті з’явилися зміни. Є людина... Вона вам би сподобалася. — Вона… — слово застрягло в горлі. — Вона — найкраще, що сталося зі мною.

Повертаючись до офісу, я відчував, як внутрішня напруга знову стискає лещата. Захистити її... Це єдина моя ціль на зараз, особливо, коли навколо тебе вирує пекло.

Резван Текін — ця гидка істота занадто довго дихала моїм повітрям. Підпал складу, смерть моїх людей... Він думав, що це гра в шахи, де він може безкарно забирати мої фігури. Але він помилився. Текін давно перестав бути проблемою. Він став помилкою, яку потрібно виправити. І я вичищу його, чого б мені це не коштувало.

Але останні дні кожен нерв був натягнутий, як струна. Я відчував, як навколо мене стискається кільце, а втома пропалювала кістки. Втомився бути скелею, об яку розбиваються чужі шторми.

Я сидів у кабінеті, намагаючись зосередитися на паперах, але тривога, яка виникла ще зранку, розросталася в грудях чорною дірою.

Двері відчинилися. Тарас, мій помічник, зайшов не так, як завжди. Він не доповів, він майже вбіг, липкий піт блищав на його чолі.

— Демиде Денисовичу... Телефонували зі страхової. Питають про евакуатор. Машину забрали з місця аварії на окружній.

Я повільно, дуже повільно підвів голову. Шоку не було. Лише холодна, смертельно небезпечна зосередженість.

— Що ти верзеш? — процідив я крізь зуби. — Якої аварії?

— Ми не знаємо... Кажуть, був сильний удар. Якісь перехожі побачили на околиці розбиту ауді. Машина порожня, кинута прямо посеред дороги з відчиненими дверима. Викликали копів, ті через базу вийшли на страхову, а страхова вже набрала нас. За словами поліцейських... у салоні нікого. І слідів крові теж немає.