Розділ 16

— Татусю, не свари Алю! — раптом дзвінко й безстрашно вигукнула Міла, ще міцніше обіймаючи мене за шию. — Це я сама її знайшла! Вона не винна!

Лука зробив повільний крок до нас. Він не вирвав дитину силою, як минулого разу. Він просто зупинився надто близько — так, що я відчула ледве помітний холод і дорогий аромат парфуму.

Охоронці за його спиною миттєво зникли за дверима, наче розчинилися в повітрі. У просторому кабінеті запала густа тиша, яку порушувало лише рівне, спокійне сопіння Міли мені в плече. Лука мовчав кілька довгих секунд, уважно розглядаючи нас, а потім зробив м'який, але владний жест рукою в бік масивного шкіряного крісла.

— Не стійте, сідайте. І поставте цю малу нахабу на ноги, — у його низькому голосі вперше прозвучала не лють, а щось схоже на втомлену, глибоку іронію. — Вона вже досить важка, а ви… надто тендітна для такого вантажу.

Його погляд повільно пройшовся по моїй постаті, на мить затримавшись на тонких, відкритих зап'ястках. Я мимоволі напружилася від цього жесту, але дитину з рук не випустила.

— Мені не важко, чесно, — відповіла я, сідаючи на самий край крісла. Міла зручно вмостилася в мене на колінах, крутячи пальчиками ґудзики на моєму робочому піджаку.

— Отже, Аліно… — Лука підійшов до робочого столу, але не сів, а сперся на його край, дивлячись мені прямо в обличчя. Його блакитні очі звузилися, вивчаючи мене з точністю досвідченого хірурга. Аж раптом він мовив: — Ваші очі, вони інші. Вчора вони були… не такими темними.

Я змусила себе ледь усміхнутися, хоча всередині серце зробило важкий, збитий перебій.

— Це… це просто лінзи, пане Ламбер. Я вирішила трохи експериментувати з образом.

Звісно, я не збиралася казати своєму прямому роботодавцю, що перебуваю на стадії свідомого, тотального знищення себе минулої. Що кожна зміна в моїй зовнішності — це відчайдушна спроба остаточно випекти з пам'яті спогади про чоловіка, який зламав моє життя.

Лука ледь помітно підняв одну брову. Втім, у його глибокому погляді прочитувалося мовчазне розуміння: він здогадався, що за цими темними лінзами ховається якась важка таємниця, але з поваги не став тиснути й допитуватися.

— Що ж, якщо ви завтра зміните зачіску або колір волосся, ми принаймні будемо до цього готові.

— Та я вже… — я мимоволі торкнулася пальцями коротких, рівних кінчиків свого темного каре.

На декілька митей між нами запала пауза. Міла підняла голову, перевела погляд з мене на батька і раптом чисто й щиро видала:

— Тату, Аля дуже смачно пахне...

Лука тихо хмикнув, і важка, натягнута напруга в кабінеті остаточно розсіялася. Він підійшов ще ближче, дивлячись на доньку з такою невимовною, глибокою ніжністю, яка ніяк не в’язалася з його жорстокою репутацією «крижаного короля» бізнесу.

— Знаєте, Аліно, я щиро здивований, — промовив він, значно притишивши свій зазвичай металiчний голос. — Міла ніколи не йде до незнайомих людей. Вона категорично тікає від нянь, які з нею фактично з народження, влаштовує бунти моїй особистій охороні… А до вас пішла одразу. Без жодного сумніву чи вагання.

Я не знала, що на це відповісти. Просто дивилася на Мілу, відчуваючи, як її маленьке серце ритмічно б'ється поряд з моїм.

Лука відвів погляд у високе панорамне вікно, де Брюссель повільно затягувало вечірнім вогким туманом, а потім знову подивився на мене, тепер його погляд був дивно глибоким, наче він намагався зазирнути крізь мої нові чорні лінзи в саму суть.

— Я не дуже вірю в магію чи якісь казки, — почав він повільно, зважуючи кожне слово. — Я звик довіряти фактам. А факт у тому, що моя донька за одну добу двічі втекла саме до вас. Вона не підпускає до себе чужих людей. Ніколи. Тому мені доведеться визнати: у вас є щось, чого я поки що не можу пояснити.

Він зробив коротку паузу, і в кабінеті стало так тихо, що я виразно чула прискорене биття власного пульсу.

— Тож, мені варто зрозуміти, чому саме вам вона так довірилася.

Я дивилася на нього, відчуваючи всередині дивну, гримучу суміш страху й нової надії. Демид був моїм минулим — болісним, пошрамованим, кривавим і спаленим дотла. А цей чоловік із крижаними очима, який зараз так завуальовано говорив про щось набагато більше, ніж просто про робочі обов'язки… він був невідомістю. Уже не такою страшною, як учора. Але все ще небезпечною.

— Думаю, нам варто познайомитися заново, міс Савчук? — він повільно простягнув мені руку — не для того, щоб забрати доньку, а ніби офіційно запрошуючи мене у свій закритий світ.

Я на секунду затамувала подих і повільно поклала свою долоню в його широку, сильну й теплу кисть.

— Добре, пане Ламбер.

Я знала, що десь там, за тисячі кілометрів, залишився попіл мого минулого. Але тут, у цьому кабінеті, під захистом маленької Міли та пильним, уважним поглядом Луки, я вперше за довгий час відчула: пташка більше не падає вниз. Вона просто вчиться літати в зовсім іншому, новому небі.