Розділ 15

Я саме закінчила оформляти виїзд останнього вибагливого гостя. Провівши його звичною професійною усмішкою й дочекавшись, поки він зникне за дверима, я нарешті сперлася долонями об стійку рецепції й виснажено видихнула. Черговий важкий день майже позаду.

Аж раптом прямо з-під моїх ніг лунає тихий, стриманий дитячий смішок.

Я здригнулася від несподіванки й обережно зазирнула за масивну мармурову стійку. Там, прямо на підлозі, зігнувши під себе ніжки, сидить білява дівчинка. Вона затуляє ротик крихітною долонькою, щоб не засміятися вголос, і дивиться на мене з неймовірною хитринкою в очах.

— Це знову маленька принцеса тут ховається? — я миттєво забула про виснаження й опустилася на коліна перед малятком. На моєму зазвичай стриманому обличчі миттєво з’явилася щира, тепла усмішка.

— Я чекала, поки той дядько піде! — заговорила вона пошепки, наче ділилась найбільшою таємницею у світі. — Татові охоронці мене шукають, але я сховалася, бо хотіла до тебе!

Міла просто сяяла від щастя. Вона виглядала такою гордою за свій хитрий, продуманий маневр, що в мене не піднялася б рука її сварити чи читати нотації.

— Ох і капосниця… — я легенько, майже невагомо поцілувала її в чоло і підхопила на руки. — Ходімо, сонечко. Твій татусь, мабуть, уже знову підняв на вуха службу безпеки й увесь готель.

Йдучи довгим коридором до ліфта, я відчувала, як Міла довірливо й міцно обхопила мене за шию, притулившись голівкою до мого плеча. Її тепло було, здається, єдиним, що по-справжньому зігрівало мене в цьому холодному готелі. Але чим вище ми піднімалися, тим важче і тривожніше ставало на моїй душі.

Учорашня сцена в холі ясно дала зрозуміти: Лука Ламбер не любить порушення правил і не терпить хаосу. А його донька, яка вже вдруге втікає від цілої армії нянь та охорони, щоб знайти звичайну адміністраторку — це була непростима прогалина в його ідеальній системі контролю.

Ми піднялися на потрібний поверх. Я повільно підійшла до кабінету власника і не встигла навіть піднести руку, щоб постукати, як масивні дубові двері різко відчинилися.

На порозі стояв Лука. Його обличчя було блідим від прихованої паніки, очі метали справжні блискавки, а за його спиною двоє кремезних охоронців виправдовувалися, майже заїкаючись від страху.

Коли його гострий погляд упав на Мілу, яка спокійно сиділа в мене на руках, він на мить замовк. Потім повільно перевів його на мене. Його очі затрималися на моєму обличчі. І вперше за довгий час я могла чітко розгледіти кожну деталь його втомленого обличчя, напружено стиснуті щелепи, зморшки біля очей, тривогу, яку він так відчайдушно намагався приховати.

— Міс Савчук, — його голос був тихим, але в ньому відчувався метал, що небезпечно вібрував. — Схоже, ви маєте справді рідкісну здатність з’являтися саме там, де моя охорона виявляється безпорадною.

«Це кінець, — промайнуло в моїй голові, а серце боляче стиснулося від страху. — Після такого він мене точно звільнить. І я залишуся без того єдиного, що допомагало мені не думати про минуле. Я ж так довго збирала своє життя по уламках… Невже зараз усе доведеться починати спочатку?»