Розділ 14

Зранку, коли я приймала зміну на рецепції, руки мимоволі тремтіли. Я механічно впорядковувала електронні картки гостей, перевіряла бронювання у системі та усміхалася відвідувачам, але думками все одно поверталася до вчорашнього вечора. До тієї напруженої, натягнутої, як струна, розмови в холі, коли я вийшла з Мілою на руках і вперше зустрілася поглядом із її батьком. Його крижаний погляд досі стояв у мене перед очима, змушуючи шкіру вкриватися мурашками.

«Чому навколо мене постійно одні проблеми? Хіба я мало заплатила за право на звичайне життя та спокій?» — це питання безперервно й боляче пульсувало в скронях, не даючи зосередитися на роботі.

Увечері Кіра, бачачи мій виснажений вигляд і намагаючись бодай трохи розрядити важку атмосферу в нашій орендованій квартирі, запарила чай і жартувала, що в мене якась особливий талант притягувати неприємності. А потім, раптом стишивши голос і хитро примружившись, додала:

— А може, Алю, то твій Островський там місця собі не знаходить? Шукає тебе по всьому світу, лютує від безсилля, от тебе й наздоганяють його прокляття через кілометри?

Я тоді аж засміялася. Гірко, надламано, але абсолютно щиро.

— Ага, шукає… — відповіла я, мимовільно згадуючи його останній холодний лист, від якого віяло байдужістю, і той жорстокий наказ охорони навіть не підпускати мене до будівлі. — Я б воліла не бачити його більше ніколи в своєму житті. Навіть у найстрашнішому, найпохмурішому сні.

Принаймні, я дуже хотіла вбити це собі в голову. Щодня, як молитву, повторювала ці слова, намагаючись переконати сама себе, що моя ненависть й образа вже давно сильніші за те незрозуміле, болісне відчуття, яке все ще блідо миготіло десь на самому дні мого зраненого, покаліченого серця. Це була щоденна боротьба з власною пам'яттю, у якій я просто зобов'язана була перемогти.

Але життя, схоже, вирішило підкинути ще один іспит. Постійний стрес, хронічний недосип і нескінченні сльози не минули безслідно. Одного дня я раптом зрозуміла, що світ навколо більше не має колишньої чіткості, обличчя людей, вивіски на вулицях Брюсселя, тексти в моніторі — усе стало розмитим, наче я дивилася на життя крізь мокре від безперервного дощу скло. Лікар в клініці пояснив все коротко й сухо: глибоке нервове виснаження дало ускладнення на зоровий нерв. Треба було терміново носити окуляри або лінзи.

Окуляри здавалися мені занадто крихкими. Я обрала лінзи. Але не звичайні, прозорі.

Я вирішила піти до самого кінця у своєму бажанні остаточно знищити ту слабку, беззахисну Аліну, яку колись знав, можливо, кохав і так жорстоко зламав Демид. Коротке темне каре вже зробило мене майже невпізнаваною для сторонніх очей, але мої блакитні очі все ще видавали мене. У них жило минуле, від якого я так відчайдушно тікала. Тож я замовила кольорові лінзи з глибоким, майже вугільним, непроникним чорним відтінком.

Зранку, коли я одягла лінзи перед початком робочого дня, світ навколо став чіткішим. А мої очі — зовсім іншими. Глибокий колір приховав усе, що колись так легко можна було в них прочитати: страх, біль, надію. Вони стали такими ж холодними, як жінка, якою я змушена була стати.

Це був мій останній штрих. Моя остаточна, непорушна броня від усього світу. Тепер я була надійно захована за цим новим образом.

Аліна, до якої колись торкався Демид, залишилася в минулому. Разом із її мріями, довірою і коханням. З попелу тієї дівчини народилася інша жінка — холодна, зібрана й сильна. Так буде краще для всіх. І насамперед — для мене самої.