Розділ 13

Він підняв свій крижаний погляд  і дивився просто мені в очі. Цього разу вже не як на випадкову працівницю готелю, а як на незнайомку, якій його донька довірилася за лічені хвилини.

— Пане, ваша донька була одна в технічному приміщенні й дуже сильно плакала, — сказала я рівним, професійним тоном, хоча всередині все тремтіло від його напору. — Я просто допомогла їй заспокоїтися.

Дивилася йому прямо в очі, не відводячи погляду. Шрам на моєму плечі під формою ніби знову занив. Я вже зустрічала таких чоловіків. Тих, хто звик наказувати й не чув слова «ні». Демид був саме таким.

— Вона сама розповіла мені, що ви її тато, — додала я, обережно вивільняючи свою долоню з маленьких пальчиків Міли. Вона явно не хотіла мене відпускати.

— Міло, йди до татка. Він дуже хвилювався.

Чоловік притиснув дівчинку до себе, але продовжував вивчати мене, наче намагався знайти в моєму обличчі якусь підступність.

— Як вас звати? — запитав він сухо.

— Мене звати Аліна Савчук. Я працюю тут адміністратором, — відповіла я англійською, тримаючи спину максимально рівно. Мій голос не тремтів, хоча холод, що виходив від цієї людини, був майже фізичним.

Чоловік притиснув Мілу до своїх грудей, але його очі ковзали по мені, уважно затримуючись на кожній деталі. Він дивився так уважно, ніби намагався прочитати мене, як відкриту книгу. Його погляд затримався на короткому чорному каре, потім — на моїх очах, у яких він, мабуть, очікував знайти страх. Але там залишилася лише втома.

— Лука Ламбер, — коротко кинув він, і його голос прозвучив як удар об метал.

Я на мить втратила дар мови. Повітря в холі ніби стало густішим. Це ім’я знали всі в готельному бізнесі Європи. Ламбери були легендами — жорсткими, професійними та неймовірно багатими.

— То ви… — я запнулася, миттєво згадуючи всі інструктажі, які проводила Кіра перед моїм виходом на роботу.

— Так, я власник цього комплексу, — відрізав він. Тепер у його погляді замість чистої люті з'явилася холодна зверхність. — І мені цікаво, чому мою доньку знаходить адміністратор, а не люди, яким я плачу за її безпеку.

Міла знову схлипнула, ховаючи обличчя на його плечі, але її маленька ніжка все ще була повернута в мій бік. Лука помітив це. Його брови ледь помітно зійшлися на переніссі.

— Тату, Аля добра… Вона, як пташка, — прошепотіла Міла українською, заплутавшись пальчиками в ґудзику на його дорогому піджаку.

Лука різко перевів погляд на мене. Одне-єдине слово боляче різонуло всередині. «Пташка». Так мене колись називав лише Демид. І почути це тут, від доньки людини, яка фактично володіє моїм життям у цьому місті, було занадто.

— Пташка? — він повторив це слово нашою мовою з ледь помітним акцентом, і його блакитні очі звузилися. — Цікаве порівняння.

Він зробив крок ближче, нависаючи Наді мною. Від нього пахло дорогим парфумом і… небезпекою. Тією самою, від якої я тікала через увесь світ.

— Міс Савчук, — промовив він знову англійською, і тепер його голос був тихим, але від того ще більш напруженим. — Я не люблю боргів. Ви допомогли моїй доньці, хоча це не входить у ваші обов’язки.

Я випрямилася ще сильніше.

— Пане Ламбер, я просто виконувала свою роботу. І якщо ваша охорона не змогла вберегти дитину, це питання точно не до мене.

Він завмер. Я бачила, як на його щелепі заграли жовна. Ніхто не розмовляв із Лукою Ламбером у такому тоні, тим паче звичайний адміністратор.

— Ви вільні, — кинув він, різко розвертаючись. — Але ми ще поговоримо. Завтра чекаю вас у своєму кабінеті.

Я дивилася, як він іде геть — владний, холодний і самотній у своїй величі. Міла озирнулася через його плече і тихенько помахала мені ручкою.

Лише коли двері ліфта зачинилися за ними, я відчула, як починають тремтіти руки.

Я знову вляпалася. Тільки тепер моїм ворогом чи рятівником став чоловік, у руках якого була моя єдина стабільність у цьому новому житті.