Розділ 12

«Божечко…» — промайнуло в моїй голові. Холод повільно пройшов по спині. Я зрозуміла цей дитячий жест без жодних слів. У цієї дівчинки теж була своя порожнеча, можливо, ще більша, глибша й болючіша за мою.

Я ковтнула важкий клубок у горлі й притиснула її крихітну, гарячу ручку до своєї щоки.

— Зрозуміло, маленька… — я на мить заплющила очі, збираючи до купи власні почуття. — А з ким ти тут, принцесо? Хто з тобою приїхав у готель?

Міла підняла на мене погляд. Тепер у її великих очах уже не було того панічного страху, лише довіра.

— Я з татом. Він… він на роботі був. А я чекала.

Я глибоко, повільно вдихнула і піднялася з колін, обережно підхоплюючи дівчинку на руки. Вона була такою легкою, наче пташеня, яке просто шукало, де сховатися від бурі.

— Ну що ж, йдемо шукати твого татка, принцесо Міло? — я м'яко поправила її розпатлане шовковисте волосся. — Він, мабуть, уже збився з ніг, шукаючи таку красуню.

Дівчинка кивнула і раптом усміхнулася мені, так щиро, беззахисно й тепло, що в мене перехопило подих. Вона міцно обхопила мене за шию, довірливо притулившись голівкою до мого плеча. Я повільно йшла службовим коридором готелю, відчуваючи це маленьке тепле життя у своїх руках, і вперше за багато місяців мені здалося, що цей крижаний панцир у моїх грудях починає потроху відступати.

Я впевнено вийшла в просторий, освітлений хол, міцно тримаючи Мілу на руках.

Посеред залу, біля високих панорамних вікон, стояв чоловік. Він був високим, широкоплечим, із міцною спортивною статурою, світлим волоссям і очима такого холодного, майже сталевого блакитного кольору, що здавалося, вони могли пропекти наскрізь. Навіть на відстані відчувалося, що вони з Мілою — одне ціле, настільки схожими були риси їхніх облич, овал підборіддя та лінія брів. Але якщо Міла була теплим, беззахисним промінчиком, то цей чоловік нагадував непорушну крижану брилу, яка не знала жалю.

Він про щось владно й різко розмовляв із чоловіком у дивакуватому, надто вишуканому костюмі, мабуть, зі своїм помічником чи менеджером. Але щойно його погляд випадково упав на нас, він затерп.

Його обличчя на мить зблідло від шоку, суворі риси загострилися. Він кинув співрозмовника на пів слові й швидким, широким кроком рушив до нас через увесь хол.

Я очікувала побачити полегшення батька, який нарешті знайшов свою зниклу дитину. Але замість вдячності в його очах вибухнула хвиля чистої, некерованої, майже первісної люті. Його погляд був спрямований зовсім не на мене. Він дивився лише на Мілу, яка так спокійно й довірливо тулилася до незнайомої жінки. І саме це приводило його в шаленство.

— Що ви собі дозволяєте?! Як ви смієте торкатися її?! — прогримів він суворою англійською, нависаючи над нами всією своєю масивною постаттю.

Його голос прогримів так різко, що кілька людей у холі здригнулися й озирнулися на нас. Він був не просто роздратований, він був розлючений, наче поранений звір. Його рухи були владними, власницькими й різкими, майже грубими. Він майже силоміць забрав Мілу з моїх рук, миттєво закриваючи її собою, ніби я становила для неї небезпеку.

Від такої безпідставної агресії я мимовільно відступила на крок, відчуваючи, як обличчя обпікає хвиля обурення.

Але я не встигла й слова сказати у відповідь, як дівчинка, відчувши цей різкий, переляканий настрій батька та його важкі, тремтячі руки, знову розридалася.

— Ні! Аля! — раптом тоненько й розпачливо скрикнула вона рідною мовою.

Замість того, щоб шукати захисту в обіймах батька, Міла щосили вхопилася своїми маленькими пальчиками за рукав мого піджака та мою долоню, категорично не бажаючи відпускати.

Чоловік застиг, наче уражений струмом. Його крижаний, налитий гнівом погляд повільно перемістився з мого занімілого обличчя на ручку доньки, яка мертвою хваткою стискала мої пальці. Повітря між нами, здавалося, загустішало від напруги. Тепер у його сталевих очах спалахнуло щось значно складніше за звичайну злість, там застигло абсолютне, глухе нерозуміння й шок. Його власна дитина, зараз шукала порятунку в незнайомки.

— Міло? — він раптом перейшов на українську, і його низький, оксамитовий голос став трохи тихішим, але в ньому все ще бриніла важка напруга. — Хто це?