Розділ 11

Минуло три місяці. Три місяці життя в іншому ритмі, де замість ранкової кави була робота, замість спогадів — нескінченні зміни, звіти й бронювання.

Брюссель виявився містом дощів та ввічливих посмішок. Робота адміністратором у готелі стала моїм порятунком. Кіра дуже допомогла, її знайома, що звільнялася, залишила після себе ідеальне місце для тієї, хто хоче зникнути в роботі. Тут я не була «тією самою жінкою Островського». Тут я була просто Аліною, стриманою, професійною, з бездоганним каре й холодним поглядом. Ніхто не знав, ким я була до цього.

Кажуть, час лікує. Це брехня. Так говорять ті, хто ніколи не втрачав усе, ті, кому ніколи не доводилося збирати себе по частинках. Час не лікує, він просто притуплює гостроту болю, затягує його тонкою шкіркою, як опік, який все одно реагує на кожен рух.

Моя зміна закінчилася пізно. Ноги гули від втоми, а голова була важкою від іноземної мови. Виснаження було моїм єдиним другом — тільки воно гарантувало кілька годин сну без сновидінь.

Я йшла службовим коридором до виходу, коли дивний звук змусив мене зупинитися. Тихий, уривчастий хлип, плач дитини.

Я завмерла. Серце, яке я три місяці змушувала мовчати, боляче вдарилося об ребра. Я зазирнула в одну комірку для персоналу — порожньо. У другу — тільки рулони рушників. У третій я побачила її.

Маленька дівчинка, років чотирьох, сиділа в кутку на підлозі. Вона обхопила свої колінка худими ручками й здригалася від такого сильного плачу, що здавалося, у неї не вистачає повітря.

Я відчула, як усередині все перевернулося. Це був не просто плач — це був той самий відчай, який колись розривав і мене. Мої ноги самі понесли мене до неї. Я повільно опустилася на коліна прямо на холодну плитку.

— Не бійся, маленька… — прошепотіла я.

Дівчинка різко підняла голову. Її великі очі були червоними від сліз, а обличчя — мокрим. Вона дивилася на мене з таким страхом, що мені захотілося закрити її від усього світу. Я повільно простягнула їй руку долонею догори.

— Усе добре. Я допоможу…

Малятко завмерло на мить, а потім, наче шукаючи рятунку в єдиній живій душі поруч, різко кинулося до мене. Вона вхопилася за мою форму своїми маленькими пальчиками й притиснулася так міцно, ніби я була її останньою надією.

— Я хочу до мами… — прохлипала вона крізь сльози. — Моя мама пішла… я хочу до мами!

Слова вдарили мене в саму душу. Вона говорила моєю рідною мовою. Тут, посеред Брюсселя, цей дитячий голос звучав як відлуння всього, що я втратила.

Я заплющила очі, обіймаючи це крихітне тепле тіло. Рука сама лягла на її спинку, я почала повільно гладити її, відчуваючи кожен її вдих.

— Тихо, сонечко… Тихо. Я з тобою. Ми знайдемо маму, чуєш? Не плач, зайчику.

Я тримала її в обіймах, і раптом мені здалося, що обіймаю не лише цю маленьку дівчинку. Наче крізь неї я нарешті змогла притиснути до себе ту Алю, яка ще зовсім недавно сама сиділа розгублена серед руїн власного життя й відчайдушно чекала, що хтось прийде й урятує її. Мені ніхто тоді не сказав: «Я поруч». Тому тепер я повторювала ці слова для цієї маленької дитини… і водночас для самої себе.

Дівчинка потроху почала заспокоюватися. Її рване дихання ставало рівнішим, а маленькі ручки вже не так відчайдушно стискали мою форму. Поки я її обіймала, цей дитячий плач розривав моє серце, повертаючи в той страшний день у лікарні, коли мені сказали, що моєї дитини більше немає. Ця порожнеча всередині на мить знову запекла, але зараз я мала бути сильною для неї.

Я трохи відсторонилася, щоб зазирнути їй в обличчя, і обережно витерла великим пальцем сльози з її щічок.

— Ну що, маленька, заспокоїлася? — тихо запитала я, намагаючись усміхнутися. — Вже не так страшно?

Дівчинка шмигнула носом і ледь помітно кивнула.

— Як тебе звати?

— Міла… — прошепотіла вона, розглядаючи моє обличчя своїми великими, ще вологими очима.

— Яке в тебе гарне ім’я. Як і ти, — я легенько торкнулася її носика. — А мене звати Аліна. Але друзі кличуть мене Аля. Будемо друзями?

Міла ще міцніше вхопилася за мою долоню. Її пальчики були такими крихітними й гарячими.

— А як звати твою маму, Міло? Де ми можемо її знайти? Вона, мабуть, дуже хвилюється.

Дівчинка раптом опустила голову. Довгі вії затремтіли, і вона на мить замовкла. А потім, не піднімаючи погляду, вона повільно підняла свою маленьку ручку і показала вказівним пальчиком угору.

— Мама тепер там… — ледь чутно прошепотіла вона.